Глава 19. Він — не той

Місто було знайоме.

Але не так, як раніше.

Ніби вони повернулись у копію того, що знали.

Ніби кожна вулиця — правильна, але трохи надто чиста.

Ніби все — поставлене на свої місця, але не з любов’ю, а з розрахунком.

Елла прокинулась одна.

Аліара поруч не було.

Хоча перед тим, як світло поглинуло їх, він тримав її за руку.

— Аліар?

Ехо не відповідало.

Вона підвелась, вийшла на вулицю. На перехресті він стояв.

Спина рівна. Пальто — темне. Погляд — уперед.

Він не озирнувся, коли вона наблизилась.

— Аліар?

— Привіт, Елло.

Він вимовив її ім’я легко. М’яко.

Надто легко.

Вона зупинилась за крок.

— Де ти був?

— Тут. Завжди.

— Ні. Ми щойно повернулись…

— Ні. Ми нікуди не зникали.

Її шкіра вкрита мурахами.

Голос звучить знайомо.

Але щось… не так.

— Ти пам’ятаєш, що ми щойно пройшли? Не-реальність? Розлом?

Він усміхнувся.

— Це були сни, Елло. Просто сни.

— Ми тримались за руки.

— Уві сні?

Вона зробила крок назад.

— Скажи… як називалась річка, де ми бачили себе?

— Я не знаю, про що ти.

— А як ти знав моє ім’я?

Він кліпнув.

— Ти мені його сказала.

— Ні.

— А звідки ще?

Вона втупилась йому в очі.

І там — порожнеча.

Ні спогадів. Ні болю. Ні тепла.

— Ти… не він.

Він усміхнувся.

— А хто ж я тоді?

Вітер обдув її волосся.

І приніс слова. Не голосом. Думкою.

“Спостерігач пробудився.

Тіло — його. Пам’ять — твоя.

Не довіряй очам.”

Вона зробила крок назад. Серце билося в скронях.

— Ти виглядаєш як він…

— І це жахливо?

— Ти говориш як він…

— Бо я ним був.

— Але ти не мій Аліар.

Він нахилив голову. І в його очах блиснуло щось жорстоке.

— Ніхто не твій, Елло.

Ти — сама.

Як і завжди.

Вона розвернулась. І побігла.

Вперше — не до Аліара. А від нього.