Глава 18. Не-реальність

Коли світ зник — не було падіння. 

Не було звуків, не було кольору. Тільки відчуття, що ти — не там. Не в повітрі. Не на землі. Не в тілі.

Елла відкрила очі — і побачила ніч.

Ніч без зір. Простір без тіней.

Лише світла лінія під ногами — і ще одна поруч.

 Вона не одна.

 — Аліар?

Його голос — поруч.

— Я тут.

Він стояв за кілька кроків. Але дійти до нього — не вдавалось.

Ніби простір… рухався.

— Де ми?

— Між.

— Між чим?

— Між світом, що зникає, і тим, що ще не сформувався.

Раптом навколо з’явились образи.

Вона. У білому. Плаче.

Він. Стоїть на колінах.

Вони. Цілуються — під дощем.

Вона. Йде. Самотня.

Він. Зі зброєю. Проти неї.

— Це… наше?

— Наші варіанти. Наші “можливо”. Наші небуло.

— І що вони означають?

— Те, що не-реальність показує тільки те, що ми ховали.

Один з образів — Елла в темному.

Очі — жорсткі. Рука в крові.

— Це не я.

— Це могла бути ти.

— А ця? — вона вказала на образ, де Аліар цілує іншу жінку.

Він мовчав.

— Це було?

— Ні. Але могло бути.

І тоді образи почали розриватись.

Зникати.

Кричати.

Голоси — звідусіль.

— “Повернись.”

— “Залиш його.”

— “Ти ніколи не згадаєш усе.”

— “Це пастка.”

— “Це правда.”

— “Це кінець.”

— “Це початок.”

Елла закрила очі.

— Я не знаю, що вибрати.

— Вибирай не розумом, — сказав Аліар.

— А чим?

— Відчуттям.

Він простягнув руку.

— Якщо візьмеш — ми повернемось разом.

— А якщо ні?

— Я залишусь тут.

Вона тремтіла.

Але взяла його за руку.

І світ… здригнувся.

Останнє, що вона побачила — світло.

А потім — темрява.

А потім — нове місто.

Але щось у ньому вже було… не так.

Вони змінили його.