Глава 17. Розлом

На третій день у місті зникли звуки.

Птахи мовчали. Годинники більше не цокали.

Навіть її дихання здавалося надто тихим.

Аліар зник на кілька годин. Він сказав, що має “знайти дещо”.

Елла залишилась сама. Її тягнуло в центр.

До того самого перехрестя, де вперше з’явився Аліар.

Але сьогодні там щось змінилось.

Повітря… було тріснуте.

Ніби скло, яке хтось ударив зсередини.

Простір дрижав.

Світло — переливалося.

І з розлому — сочилась тьма. Не чорна — жива.

Вона зробила крок ближче. Її пальці простягнулись.

Дотик — легкий, як перший дощ після посухи.

І — все навколо завмерло.

…вулиці зникли.

Вона стояла в порожнечі.

На краю світу.

Перед нею — сам розлом.

А з нього — вона.

Елла. Але інша. Із майбутнього.

— Не торкай цього ще раз, — сказала Тінь-Елла. — Це зруйнує тебе.

— Хто ти?

— Ти. Та, що пройшла далі. Та, що бачила, як усе гине.

— Чому я тут?

— Бо світ більше не тримає форму.

Бо ти — розбудила вузол.

Навколо — згустки пам’яті.

Образи.

Палаючий дім.

Капсули.

Обійми.

Крик.

Постріл.

Аліар, що кричить її ім’я.

— Чому мені це показуєш?

— Бо ти маєш вирішити:

Або ти все згадаєш — і розірвеш місто.

Або забудеш — і збережеш його.

— Я…

Розлом затрясся.

Раптом — голос Аліара.

— Елло!

Вона озирнулась.

Він стояв поруч.

Блідий. Але живий.

І тримав її руку.

— Що ти робиш? Це небезпечно!

Вона дивилась йому в очі.

— Я бачила… майбутнє.

— І?

— Воно боїться мене.

Але ще більше — боїться, що я згадаю все. Вона доторкнулась до тріщини ще раз. Вона доторкнулась до тріщини ще раз.

І в тій самій миті світ тріснув.

Навколо — хвиля світла.

І… море голосів.

— “Пам’ятаю…” — “Знову вона…” — “Час розкривається…”

Аліар обійняв її.

— Що ти зробила?

Вона прошепотіла:

— Відкрила двері.