Ті що пам'ятають інше

Глава 16. Пам’ять крізь біль

Вночі в домі із попелу не було сну. Тільки спогади.

Вони не просилися. Не стукали. Просто — входили.

І боліли. Елла лежала на дерев’яній підлозі.

Навколо — залишки її минулого.

Під головою — подушка з попелу.

У серці — тріщина.

А потім — все потемніло.

Вона стоїть на балконі.

Перед нею — він.

Аліар. Живий. Розгублений.

— Ти передала мене. — Його голос тихий.

— Ні… я… не хотіла…

Навколо них — військові. Чорні форми.

Лампові рушниці.

Кругом — світло. Сліпі вогні. І тиша.

— Елло, — він каже. — Скажи, що це не ти.

Вона мовчить.

— Ти ж обіцяла…

— Я… мусила.

— Чому?

— Бо вони сказали: якщо не ти — то тебе.

Його очі — не гнів. Не страх.

Біль. Глибокий.

І… прощення?

— Ти — мій вузол, — каже він. — І навіть якщо я загублюсь — я все одно згадаю. І повернусь.

Він посміхається.

І йде.

Її руки тремтять.

Світ зникає у білому спалаху.

Елла прокинулась зі зойком. Сльози текли по обличчю.

Вона сиділа в тому ж попелі. Але дихала важче.

— Аліар…

Він був поруч. Спав.

Вона не збудила його.

Вона зрадила.

Але він… простив.

І навіть у тій версії — пообіцяв повернутись.

На підлозі, прямо біля її руки, попіл вклався в слова:

“Зрада — не завжди кінець.

Іноді — це спроба вижити.”

Подобається

#697 в Фантастика
#113 в Антиутопія

Відредаговано: 12.07.2025