Глава 15. Дім із попелу

Вони пішли за межі старого району.

Місто ставало примарнішим — стіни осипались, двері зникали, небо втрачало колір.

Аж поки дорога не вивела їх до будинку.

Занедбаного, обгорілого.

Але… знайомого. Елла зупинилась. Дихання збилось.

— Що це за місце? — запитав Аліар.

— Мій дім.

Він підняв брови:

— У цьому циклі?

— У першому. У… справжньому.

Вона підійшла ближче.

Двері скрипнули, хоч ніхто їх не торкав.

Всередині — порох.

Попіл.

На підлозі — уламки фоторамки.

У кутку — стара лампа.

На стіні — дитячий малюнок. Її почерк. Її руки.

— Це було тут… все це було.

Аліар ступив за нею.

Він дивився не на речі — на неї.

— Ти згадуєш?

— Кожен кут. Кожен запах.

— І що сталося?

Вона підняла уламок рамки.

Фото.

Вона й він.

Усміхнені. Щасливі.

— Ми… були тут разом, Аліар.

— Я?

— Так.

…Вогонь.

Дим.

Крик.

Вона шепоче: “Я не встигла.”

Він падає.

Її руки — в крові.

І вогонь знову.

Елла схопилась за груди.

Очі — розширені.

Аліар підбіг.

— Що таке?!

— Я бачила… бачу…

Вона впала на коліна.

І прошепотіла:

— Ми згоріли. Тут. Разом.

Але я прокинулась. А ти — ні.

Він сів поруч.

Не торкався. Просто був.

— Я не пам’ятаю. Але… мені тут холодно.

— Попіл пам’ятає навіть тих, кого стерло вогнем, — прошепотіла вона.

І на підлозі, серед сажі, сам собою проявився напис:

"Не всі пожежі ззовні.

Цю запалила ти сама.”

Елла стиснула зуби.

Її голос був шепотом:

— Я зробила це?

— Якщо так, — тихо відповів Аліар, — значить, у тебе були причини.

— А якщо ні? Якщо це я — і є небезпека?

Він подивився на неї.

— Тоді я знову стану тим, хто тебе зупинить.