Глава 14. Слово, яке забулось

Ранок був сірим. Світло в місті падало не з неба — а з тріщин у повітрі.

Ніби саме середовище починало ламатись.

Елла прокинулась першою. Сиділа біля вікна закинутого театру й дивилась, як тіні ковзають між вулиць.

Аліар спав. Неспокійно. Його брови сіпались, губи щось шепотіли.

Він теж… снив?

Вона відійшла, не розбудивши. Спустилась на перший поверх. Серед обгорілих костюмів, пилу й зламаних крісел знайшла дзеркало.

Справжнє. Цього разу — її власне відображення.

Вона вдивлялась у себе. В очі. В те, що лишилось після всіх зустрічей, спогадів, тіней.

— Хто я, якщо всі мої “я” хочуть стати мною?

— Елло.

Вона здригнулась.

Обернулась.

Аліар стояв у дверях. Блідий. Нерухомий.

— Що ти… сказав?

Він кліпнув.

— Елло. Тебе ж так звати, правильно?

Вона зробила крок до нього.

— Ти щойно назвав мене на ім’я.

— Ну… ти ж казала…

— Я ніколи тобі не говорила.

Пауза.

Його очі — круглі. Руки — напружені.

Він не розумів. Але тіло… пам’ятало.

— Це просто… вискочило. Неначе я вже…

— Казав мені це?

— …так.

Вона торкнулась його руки.

Його шкіра — гаряча.

Дихання — часте.

— Аліар, — прошепотіла вона.

— Що?

— Ти сказав моє ім’я. Без підказки.

Це значить… щось в тобі згадало мене.

Він відвернувся. Пішов до вікна.

Погляд — туди, де починалося місто.

— Якщо це правда… — сказав тихо, — …то я не просто боюсь тебе втратити.

— А що?

Він обернувся.

Очі — майже вологі.

— Я боюсь, що вже втратив. Але не пам’ятаю як.

У цей момент на стіні, під світлом сонця, що просочувалось крізь пил, з’явився напис:

“Він згадав ім’я.

Наступним буде поцілунок.

А потім — зрада.

Готуйся.”

Елла стояла мов укопана.

Вона хотіла повірити, що цього разу — все інакше.

Але місто… не віщувало щастя.