Глава 13. Дзеркала

Після річки вони йшли мовчки.

Аліар більше не питав — вона більше не тремтіла.

Але щось у ній… змінилося.

Вона бачила себе. Іншу. Багатьох.

І тепер не була впевнена, що саме ця — справжня.

Заночували у порожньому театрі.

Сцена — як церква. Зал — запилений.

Люстерко гримерної — тріснуте.

Елла підійшла до нього.

Подивилась.

І не побачила себе.

Очі — інші.

Посмішка — зловісна.

Макіяж — темний.

Вона… сміється.

А потім вголос:

— Ну нарешті.

Елла відступила. Серце вдарило тричі.

Люстерко не змінилось. Але образ у ньому лишався інший.

— Хто ти?

— Ти.

— Ні.

— Ти, яка не вагалась. Ти, яка обрала силу, а не страх.

Відображення нахилило голову.

Очі — чорні. Глибокі.

— Пам’ятаєш, як це було — втратити його на 43-му циклі?

— Ні…

— А я — пам’ятаю.

Ти кричала. Я тримала ніж.

Ти прощала. Я — карала.

І саме я вижила.

Елла закрила очі.

— Я не ти.

— Але ти слабка.

— Я — пам’ятаю.

— І що тобі це дає?

Ти щоразу повертаєшся сюди — і щоразу плачеш над ним, як востаннє.

А я — була готова пожертвувати ним, щоб вижити.

Образ наблизився.

Вже не в люстерку — в кімнаті.

Тінь. Жіноча постать. В точності її.

Сукня — рвана. Очі — блищать.

— Я жива в тобі, Елло.

— Ні.

— Дай мені вийти — і цього разу ми переможемо.

Тиша. Елла дихала.

— Аліар… — прошепотіла.

Тінь посміхнулась:

— Він обирає тебе, бо не бачить мене.

— І хай так буде.

— Але коли він зрадить — і ти захочеш помститись… я все ще тут.

— Мені не потрібна помста.

— Тоді готуйся — до болю.

Образ зник.

Але на стіні, де було люстерко, з’явився напис:

“З усіх тебе — я найсильніша.

Але ти — та, хто все ще хоче любити.”