Глава 12. Вода з минулого

Вони йшли мовчки.

Місто залишилось позаду. Дорога змінилась — стала м’якою, гнучкою, ніби не твердою землею, а думками.

— Що це за місце? — спитала Елла.

— Сторонні його не бачать, — відповів Аліар. — Його бачать тільки ті, хто зберіг хоча б один справжній спогад.

Перед ними відкрилась галявина.

А в її центрі — річка. Вузька, мов шрам.

Спокійна, мов смерть.

Але вода в ній була… дзеркальною.

Вона не текла. Вона показувала.

— Що це? — прошепотіла Елла, стаючи ближче.

— Це місце, де живе те, що ми втратили.

Вона схилилась і побачила:

Своє обличчя. Але молодше. Строгіше.

Очі — жорсткі. Усмішка — фальшива.

І себе… в чорному платті.

Руці — ніж.

Перед нею — тіло.

— Це… я?

— Інша ти. В іншому циклі. Там, де ти… не пробачила.

Наступний образ:

Вона — плаче в обіймах Аліара.

Він гладить її волосся.

Він каже: “Я зрадив тебе. Але я пам’ятав тебе навіть тоді.”

Вода здригнулась.

Новий спогад.

Елла в білому. Аліар — у крові.

Він лежить. Вона кричить. І шепоче: “Я ж мала тебе врятувати.”

Вона відступила. Рука тремтіла.

Очі залилися сльозами.

— Це… не я. Це не я…

Аліар обійшов її. Подивився у воду.

Його обличчя — без емоцій. Але в куточках губ — тріщина болю.

— Ти бачиш правду.

— Я… була жорстокою?

— Ти була тією, хто пам’ятав. А цей світ карає тих, хто пам’ятає.

Вона знову дивиться в річку.

Образ себе — у полум’ї.

Вона тримає за руку дитину.

Аліар позаду. Усміхається.

Щастя. Мить. Надія.

І потім — вибух.

Все зникає.

Елла відходить. Лягає на траву.

— Це ж не просто спогади, правда?

— Ні. Це — цикли. Версії. Життя, які ми прожили. І програли.

— Чому ми не виграємо?

Аліар сів поруч.

— Бо ми не вміємо обирати одне одного. Ми завжди обираємо біль.

— А цього разу?

Він подивився в небо.

Воно було порожнє.

— Цього разу… може бути інакше. Якщо ти пам’ятаєш. І якщо я згадаю вчасно.

І в ту мить річка… засвітилась.

І написалася фраза. Просто на воді.

“Пам’ятай не тільки те, що втратила.

А те, за що готова боротись знову.”