Вони йшли мовчки.
Місто залишилось позаду. Дорога змінилась — стала м’якою, гнучкою, ніби не твердою землею, а думками.
— Що це за місце? — спитала Елла.
— Сторонні його не бачать, — відповів Аліар. — Його бачать тільки ті, хто зберіг хоча б один справжній спогад.
Перед ними відкрилась галявина.
А в її центрі — річка. Вузька, мов шрам.
Спокійна, мов смерть.
Але вода в ній була… дзеркальною.
Вона не текла. Вона показувала.
— Що це? — прошепотіла Елла, стаючи ближче.
— Це місце, де живе те, що ми втратили.
Вона схилилась і побачила:
Своє обличчя. Але молодше. Строгіше.
Очі — жорсткі. Усмішка — фальшива.
І себе… в чорному платті.
Руці — ніж.
Перед нею — тіло.
— Це… я?
— Інша ти. В іншому циклі. Там, де ти… не пробачила.
Наступний образ:
Вона — плаче в обіймах Аліара.
Він гладить її волосся.
Він каже: “Я зрадив тебе. Але я пам’ятав тебе навіть тоді.”
Вода здригнулась.
Новий спогад.
Елла в білому. Аліар — у крові.
Він лежить. Вона кричить. І шепоче: “Я ж мала тебе врятувати.”
Вона відступила. Рука тремтіла.
Очі залилися сльозами.
— Це… не я. Це не я…
Аліар обійшов її. Подивився у воду.
Його обличчя — без емоцій. Але в куточках губ — тріщина болю.
— Ти бачиш правду.
— Я… була жорстокою?
— Ти була тією, хто пам’ятав. А цей світ карає тих, хто пам’ятає.
Вона знову дивиться в річку.
Образ себе — у полум’ї.
Вона тримає за руку дитину.
Аліар позаду. Усміхається.
Щастя. Мить. Надія.
І потім — вибух.
Все зникає.
Елла відходить. Лягає на траву.
— Це ж не просто спогади, правда?
— Ні. Це — цикли. Версії. Життя, які ми прожили. І програли.
— Чому ми не виграємо?
Аліар сів поруч.
— Бо ми не вміємо обирати одне одного. Ми завжди обираємо біль.
— А цього разу?
Він подивився в небо.
Воно було порожнє.
— Цього разу… може бути інакше. Якщо ти пам’ятаєш. І якщо я згадаю вчасно.
І в ту мить річка… засвітилась.
І написалася фраза. Просто на воді.
“Пам’ятай не тільки те, що втратила.
А те, за що готова боротись знову.”