Глава 10. Ті, що сплять

Вони сховались у підземеллі під Вузлом.

Світла майже не було. Лише бліде мерехтіння старої лампи на стелі.

Аліар мовчав. Його руки були в напрузі, погляд — за спиною.

— Ти сказав, що я не одна, — Елла озвалась першою.

— Ти не одна. Але решта… сплять.

— У буквальному сенсі?

— У всіх. Їх приспали. І сховали.

Він повів її глибше.

Металеві двері. Код. Поштовх. Тиша.

За ними — зала, схожа на морг. Але замість тіл — капсули.

Прозорі. Ідеально чисті.

І в кожній — люди.

— Це…

— Ті, хто пам’ятав занадто багато.

— Їх убили?

— Гірше. Їх заморозили в циклі. Вони більше не можуть прокинутись у новій версії. Їхнє “я” — застрягло.

Елла підійшла ближче.

У першій капсулі — дівчина. Її вуста ледь усміхались.

Очі закриті.

На табличці ім’я: Лора.

І дата: 140-й цикл.

— Це число? — Елла запитала.

Аліар кивнув:

— Це означає, скільки разів вона жила.

Скільки разів помирала. І скільки з них — пам’ятала.

— А я? Мій номер?

Аліар мовчав.

Потім витягнув з кишені невелику срібну пластинку.

Поклав її Еллі в руку.

На ній — тільки одне слово:

ЕЛЛА

ЦИКЛ: 1.

— Я… перша?

— Ти — не перша. Ти — перша, хто прокинулась у першому циклі.

Це означає, що ти не з минулого.

Ти — з початку.

У неї закрутилась голова.

— А інші?

— Їх можна пробудити. Але якщо це зробити…

— Що?

— Система зламається. І реальність — теж.

— А що буде з містом?

— Воно зникне. Або стане справжнім. Якщо витримає.

Елла подивилась на капсули ще раз.

Вони дихали. Ледь помітно.

Ніби снили сни, які вже ніхто не поверне.

І тоді вона вирішила:

Вона буде пам’ятати — за всіх.