Глава 9. Вузол часу

Вони бігли вузькими провулками.

Аліар тримав її за руку, мов знав кожен поворот, кожен камінь, кожну тріщину на стінах.

Але Елла відчувала — щось змінилося.

Земля під ногами глухо стугоніла.

Ніби сам час… хворів.

— Куди ми йдемо? — спитала вона, коли зупинились перед великими скляними дверима.

— Туди, де нічого не змінюється.

— А це можливо?

— В цьому місті? — він зиркнув. — Тільки в центрі вузла.

Вони зайшли до приміщення, схожого на закинутий вокзал.

Всередині не було людей. Але були… відлуння.

Голоси. Кроки. Сміх.

— Що це?

— Ехо тих, хто тут був. У кожному циклі.

На стінах висіли годинники.

Сотні.

Кожен — з іншим часом. Але всі… йшли назад.

У центрі — один годинник.

Без стрілок.

Лише порожній циферблат.

На ньому — ім’я:

Елла

— Що це за місце?

— Це Вузол.

Точка, з якої починається і завершується кожен цикл.

— І що… я тут роблю?

— Живеш. Вже не вперше.

І помираєш. Так само.

Бо ти — центр.

Твої рішення — запускають усе.

— Я?

Вона підійшла до годинника.

Поклала руку на його обід.

Годинники навколо — затремтіли.

Дзінь. Дзінь. Дзінь.

Час почав текти… хаотично.

— Що я зробила?

— Ти активувала себе.

Або… залишки себе з попередніх версій.

— Я ж звичайна…

— Ти пам’ятаєш.

А це — найнебезпечніше у цьому світі.

Елла дивилась на порожній циферблат.

І згадала:

Її тримають за руку.

Її ведуть крізь темряву.

Їй шепочуть:

“Ти не просто частина циклу. Ти — його вузол.”

Годинники почали падати зі стін. 

Звук — як скло на кістках.

— Тепер вони знають, — прошепотів Аліар.

— Хто?

— Ті, хто хочуть стерти тебе остаточно. Бо з кожним разом ти пам’ятаєш більше.

І тепер вона знала —

Вона не втекла в місто.

Вона відкрилась йому.

І місто відповіло.