Глава 8. Годинникова вежа

Вона повернулась туди, де все почалось.

На площу. Під годинникову вежу.

Цього разу — щоб знайти його.

Або — змусити себе вірити, що те, що вона бачила… не вигадка.

Вежа була вищою, ніж здавалося раніше.

Годинник все так же цокав у зворотному напрямку, але тепер Елла чула інше:

він не відмірював час. Він відмірював зворотність. Втрату. І повернення.

На верхньому ярусі світився отвір.

Туди вели старі сходи, що прогинались під вагою тиші.

Вона піднялась. Крок за кроком.

І побачила його.

Аліар.

Стояв біля годинникового механізму.

Дивився вниз.

Його пальці торкались шестерень.

Ніби він щось збирався зупинити.

— Ти знову, — тихо сказав він.

Вона стиснула серце:

— Ми зустрічались.

Він обернувся. Очі — знайомі. Але… глибоко холодні.

— У цьому місті всі здаються знайомими.

Бо тут усе — фрагменти.

— Ти не пам’ятаєш мене, — прошепотіла вона.

Він нахилив голову.

— Ні. Але… коли ти поруч — я не чую годинника.

Він торкнувся грудей.

— Тиша. Всередині. Вперше.

У цей момент позаду — грюкнули двері.

Троє.

Силуети в темному. Обличчя — без рис.

Очі — білі. Порожні.

— Вона не має бути тут, — проговорив один.

— Вона пробуджується, — другий.

— Її треба стерти, — третій.

Аліар став перед нею.

— Не підходьте.

— Ти ж один із нас, — прошипів голос з натовпу. — Ти — Спостерігач.

— Я не з вами. Не цього разу.

Постріл.

Вогонь.

Він відштовхує Еллу за механізм.

І б’є одного з них — прямо в серце. Той зникає в димі.

— Вони знову знайшли мене, — каже вона, тремтячи.

— Знову? — його голос захриплий.

— Так. Ти вже колись рятував мене. В іншому… житті.

Він вдихає глибше. Дивиться в її очі.

— Я не пам’ятаю, хто ти. Але моє тіло знає — я маю тебе захищати.

Він подає руку.

— Ходімо. Допоможу знайти те, що ти шукаєш.

Вона кладе долоню в його.

І в цю мить годинник на вежі — вперше зупиняється.