Ті що пам'ятають інше

Глава 7. Фрагмент

Спогад вдарив не попередженням, а болем.

Раптово. Як укол за грудиною. Як блискавка в нервову систему. Її коліна підкосились, рука вперлась у стіну. І перед очима — все зникло.

…Темне приміщення.

Вогонь у каміні.

Дощ за вікном.

І він.

Аліар.

У білому. Без пальта. Уперше — відкритий.

Сидить поруч. Торкається її щоки.

— Я боюсь… — шепоче вона.

— Я теж. Але… не тебе.

Його очі повні страху. І ніжності.

— Якщо я забуду, — каже він, — нагадай мені.

— А якщо я забуду?

Він усміхається гірко:

— Тоді… я помру раніше.

Поцілунок.

І тоді — шум. Крик. Вибух світла.

Її вириває з його рук.

І останнє, що вона чує:

— Елло… Я знайду тебе. Навіть у забутті…

Елла відскочила від стіни. Серце билося несамовито.

Руки тряслись.

Це було не фантазія. Не сон. Не емоція.

Це була пам’ять.

Її тіло згадало те, чого мозок ще боявся.

Вона опустилась на холодну землю.

Її долоні стиснулись у кулаки.

“Це було реально. Це було… ми.”

“Він був інший. Ніжний. Світлий. І він пам’ятав мене…”

“А тепер — ні.”

На стіні, де вона сперлась, залишився вологий відбиток її долоні.

І під ним — новий напис.

“Це перший фрагмент. Далі — буде більше. Але обережно: не всі спогади хочуть бути знайденими.”

Подобається

#706 в Фантастика
#114 в Антиутопія

Відредаговано: 12.07.2025