Глава 5. Напис на стіні

Вітер здіймав пил із бруківки. Але жодна піщинка не чіплялась за її одяг. Місто було ніби засклене. 

Без запахів. Без шуму. Без… пам’яті. Елла поверталась тими самими вулицями, якими йшла кілька хвилин тому. Але нічого не виглядало знайомим.

Навіть стіни. Особливо — одна.

На західному боці площі стояв будинок із фасадом, мов вирізаним із чорного скла.

Він вабив. Тягнув.

На ньому не було жодного вікна.

Але саме на ньому — напис.

Білими літерами. Її почерком. Великими, уривчастими:

"НЕ ВХОДЬ.

ТИ ВЖЕ ЦЕ РОБИЛА.

І НЕ ВИЖИЛА."

Вона стиснула долоні в кулаки.

— Це жарт?..

Її голос потонув у тиші.

— Хто це написав?.. Я?

Вона обійшла будинок. На іншій стороні — другий напис. Меншими літерами.

Наче поспіхом. Можливо, навіть кров’ю.

“Ти пам’ятаєш. Тільки ти.

Якщо ти це читаєш — отже, ти ще не стерта.”

Вона почала дихати важко.

Голова закрутилась.

У пам’яті спалахнули обриси того самого будинку.

…він…

…він утримував її всередині.

…він дивився з темного отвору в стіні.

…він казав:

"Цього разу — вибір твій."

Вона схопилась за стіну. Очі заплющились.

Слова неслись у голові хвилями:

"Цикл. Повтор. Знову.

Ти вже була тут.

Ти вже…

…померла?"

Вона відступила від стіни.

— Я жива, — прошепотіла. — Якщо я це читаю — значить, я ще можу змінити…

Пауза.

— Що?

Під написом з’явилась ще одна фраза.

Просто на її очах.

Ніби невидимі літери проявились під дощем:

“Знайди його.

Він — забув.

Але він тебе врятує… або знищить.”

Елла стояла мов укопана. Очі тремтіли.

Серце билося глухо, як удари годинника у порожньому храмі.

Аліар…

Він не пам’ятає.

Але він — ключ.

І цього разу вона вирішила:

Вона знайде його.

І змусить згадати.

Або загине разом із ним.