Глава 4. Зворотний годинник

Вона вперше звернула увагу на годинник — великий, що висів над аркою центральної площі.

11:59.

Минуло кілька хвилин. Вона перевірила ще раз.

11:58.

— Що?.. — прошепотіла Елла.

Вона подумала, що помилилась. Вийняла телефон. Немає сигналу. Годинник телефону — 12:00.

Минуло ще трохи. Він показав — 11:57.

“Це не помилка. Це…”

Поряд проходив хлопець у сірому капюшоні.

— Вибач, — Елла зупинила його. — Ти бачив, котра година?

Він поглянув угору.

— Скоро буде одинадцята п’ятдесят п’ять.

— Але… щойно була майже дванадцята!

— У нас завжди так.

— Як це “так”?

— Тут час іде назад. І не треба ставити запитань. Це болить.

І зник за рогом.

Елла стояла в центрі площі. Вітер здіймав пил.

Навколо — нічого не змінилося. Але вона — вже не та сама.

Якщо час тут тече назад…

То коли закінчиться — що станеться з нею?

Вона спробувала обійти будівлю годинникової вежі. На стіні — новий напис. Її почерк.

“Не йди за годинником. Йди за серцем.”

Її серце билося. Але дивно.

З кожним ударом — в голові спалах.

Пам’ять виринала не хронологічно, а фрагментами:

...він стоїть у воді.

...він кричить: «НЕ ПОВЕРТАЙСЯ!»

…руки в крові. Її чи його?

Вежа виявилася відчиненою. Всередині — сходи, темні, круті.

На кожному поверсі — картини часу: діти старіють навпаки, календарі зі зворотною нумерацією, газети з “завтра”.

На верхньому поверсі — Аліар.

Він стояв спиною до неї. Дивився на циферблат. Пальці ковзали по склу.

— Ти знову тут, — сказав він, не озираючись.

— Ти… пам’ятаєш мене?

Він мовчав.

І потім:

— Ти маєш іти.

— Але…

— Ще рано. Ти не готова.

Він обернувся. Поглянув прямо в очі.

І сказав:

“Ти вже була тут. Але кожного разу — трохи пізніше.”

Її дихання перехопило.

Вона в цьому місті не вперше. Але кожного разу — на крок ближче.

І якщо зараз вона тут — значить, щось ламається.