Глава 3. Ніхто не пам’ятає

Місто шуміло мовчанням.

Ніби звук тут не лункий, а всмоктується у стіни.

Елла йшла вулицею, й на кожному кроці виникало відчуття, що будинки щойно побудовані — не старі, не нові, просто…стерильні.

Схожі на декорації. Зручні. Але неживі. Пам’ять казала, що вона має пам’ятати, як сюди прийшла.

Але не пам’ятала.

В голові — залишки сну. Або фрагменти іншого життя. А навколо — люди. Такі, як і вона. Звичайні. Але… надто спокійні.

Вони не дивились у вікна.

Вони не шепотілись.

Вони не питали.

І найстрашніше — вони не згадували.

— Вибачте, — Елла зупинила жінку в червоному пальті. — Ви давно тут живете?

— А що таке “жити”? — жінка посміхнулась. Усмішка — ідеальна. Очі — порожні.

— Ну, я маю на увазі… звідки ви тут?

— Я… звідси. Завжди.

— Ви пам’ятаєте вчора?

Жінка кліпнула.

— А навіщо?

І пішла. Легко. Як сон, який не встигаєш втримати.

Наступним був хлопець біля кав’ярні.

— Привіт. Ви знаєте, де тут головна вулиця?

— Тут немає головного. Усі вулиці ведуть до себе.

— А ви пам’ятаєте, як потрапили сюди?

— А хіба це важливо?

Елла сіла на лавку.

Плечі тремтіли.

Повітря здавалося занадто легким — як ніби і легені, і мозок відмовлялися вірити.

“Це не просто дивне місто. Це — пастка.

Тут не прийнято пам’ятати.”

У вітрині книгарні, повз яку проходила, вона раптом побачила себе. Відображення — таке саме. Але у ньому вона була… старша. Зморшки. Порожні очі. Усмішка — така сама, як у тих, кого вона зустріла.

І внизу дзеркала — дрібно, але чітко написано:

“Пам’ятай. Або станеш такою ж.”

Вона вбігла в найближчу будівлю — виявилось, це бібліотека. Тиша там була глибшою, ніж у місті. На полицях — сотні книг. Але всі сторінки всередині — порожні.

Ні тексту. Ні дати. Тільки обкладинки.

Вона витягнула одну. На ній — її ім’я.

ЕЛЛА.

І підпис: “Незаписана.”

Вона сіла на підлогу. Руки трусились.

Якщо в цьому місті немає пам’яті —

То навіщо вона одна — пам’ятає?..

І тоді вона зрозуміла:

Всі забули.

Тільки не вона.