Глава 2. Тінь його погляду

Він стояв на іншому боці вулиці.

Просто так. Ніби чекав. Ніби саме зараз — мав статися збіг, який змінює все. Темне пальто, рука в кишені, силует — мов тінь на стіні, яку не малює світло, а витягує сама пам’ять.

Елла завмерла. Вдихнула.

Очі. Вона бачила ці очі.

Не сьогодні. Не вчора. Не в цьому світі.

Це був не просто погляд — це було відчуття, що хтось торкнувся її душі ще до того, як вона навчилась боятись.

Він не рухався.

Вона зробила крок.

— Ви… вибачте, — голос був слабким, затремтів. — Ми… знайомі?

Мовчання. 

Він злегка нахилив голову, погляд ковзнув по ній. Ніби він її розпізнавав. Ніби хотів щось сказати. Але… не знав, що саме.

— Я… — вона зупинилась. — Я бачила вас у сні.

Його зіниці ледь розширились. Але тільки на мить.

— Ви помиляєтесь, — голос глибокий, глухий. Небезпечно спокійний. — Я не знайомий з вами.

Він обернувся. І пішов.

— Зачекайте!

Елла побігла за ним. Але з кожним її кроком він віддалявся, хоча йшов звичайно.

Ніби світ відсував його від неї. Ніби не дозволяв їй наблизитись. Він зник за рогом. Коли вона завернула — вулиця була пуста.

Ні душі. Ні сліду.

Тільки вітер. І на стіні — напис:

“Не забудь. Він тебе не пам’ятає. Але ти — згадаєш перша.”

Те саме письмо.

Її власний почерк.

Українською.

Елла торкнулась пальцями літер.

Вони були теплими.

В голові — спалах.

У грудях — порожнеча, що заповнювалась сльозами.

Вона впала на коліна.

— Аліар… — ім’я вирвалось без дозволу.

І в ту ж секунду з глибини свідомості, як удар по скроні, піднявся спогад:

…Ніч.

Руки в крові.

Він тримає її. А вона шепоче:

“Я пам’ятаю тебе. Навіть якщо ти — ні.”

Світ захитався.

Повітря стало густим.

І все навколо завмерло.

Тільки її серце билося.

І кожен удар — це було не "тук-тук", а "ти-знаєш-його".