Глава 1. Місто у сні

Спочатку був звук.

Ніби годинник бив не час, а спогади. Кожен удар — відлуння, що глибше за тишу.

Потім — світло. Бліде. Холодне. Воно падало з неба, як пил зі старих книг.

Елла розплющила очі.

Сиділа на вулиці. Кам’яна бруківка під долонями. Навколо — жодного звуку.

Місто. Але не те, яке вона знала.

Все тут ніби було знайомим — вивіски, фасади, дороги. Але…

Час плив не вперед.

Люди йшли, але не відкидали тіней.

А повітря пахло спогадами, яких вона не мала.

Вона підвелась. Її ноги тремтіли. Пальці чомусь були вкриті сажею.

На її одязі — білі краплі, схожі на попіл.

“Сон?” — подумала вона.

Вперше — не впевнено. Бо сновидіння не мають такого болю в колінах і таких справжніх дрижаків у шкірі.

Вона пішла вперед.

Вулиця змінювалась щохвилини — вивіски мерехтіли і зникали, двері відкривались у порожнечу, а небо…

…воно текло, як ріка з фарби.

— Ви новенька? — пролунало голосом за спиною.

Елла різко обернулась.

Юнак. Високий. Темне пальто. Очі… як ніч без місяця.

— Я… не знаю.

— Це буває. Всі, хто вперше, не пам’ятають.

— Я пам’ятаю. Мене звати Елла. Я живу в Києві. Працюю з дому. В мене є кіт.

— А тут — ні. Тут ти ключ.

— До чого?

Хлопець посміхнувся. І зник.

Просто зник — розчинився, ніби його ніколи не було.

Елла втратила рівновагу. Серце калатало. Вона сіла на східці.

“Сон. Це точно сон.”

Але скільки разів вона вже так казала? Скільки разів… прокидалась — у тому самому місті?

Цього разу було інакше.

Бо на далекій стіні, написаній дрібно-дрібно мовою, якої вона не знала, вона раптом прочитала три слова.

Українською. Своїм почерком:

“Не забувай його.”

У її голові щось клацнуло. І біль — прорізав скроню.

Вона впала навколішки.

І згадала.

Очі.

Чоловіка.

Його голос.

І те, як він шепотів перед смертю:

“Елло… цього разу — врятуй нас.”