РОЗДІЛ 24. Хто як не я

Світло пробивалося крізь старі жалюзі, залишаючи на підлозі кімнати смуги пилюки. Джон стояв босоніж. Під ногами – дерев’яна підлога, потріскана й знайома. Цей дім жив у його пам’яті давно, як кадр із фільму, що давно зник із прокату, але залишив слід.

У кутку – мати. Вона посміхалася, лагідно поправляючи йому волосся.

– Тобі знову снились монстри? – запитала вона м’яким голосом, стискаючи долонею його маленьку руку.

– Вони дивились на мене, – прошепотів Джон. – Але ти прогнала. Як завжди.

Батько – високий, мовчазний – ставив чашки на стіл. Його погляд був твердим, але теплим. Джон пам’ятав цей момент, як останню сцену щасливого життя.

Тоді ще не було ночі. Ночі, яка все зруйнувала.

Гримнула тиша.

Вибух. Крик. Дим. Полум’я.

Мати кричала його ім’я. Батько затулив їх своїм тілом. А потім – порожнеча.

…

Темний підвал. Йому — лише дванадцять. Кров на колінах, а очі — сповнені люті. Нікому не вірити. Нікому. Він виживав на вулицях, поки хтось не кинув йому ніж і сказав:

– Якщо хочеш жити – бий першим.

Так він вступив у К.Σ.О.

Не одразу довіряли. Але він був швидким. Сильним. Тихим.

Його навчили мовчати й бити. Виживати, а не жити.

Минуло кілька років, коли в темному коридорі під час чергової «чистки» він уперше побачив Марка. Той був старший, із розбитою бровою, але посмішка була… справжня.

– Тебе кинули до нас? – запитав він, кидаючи Джону пляшку води.

– Мене не кидають. Я сам приходжу, – відповів Джон і вперше після довгого часу не відвів погляду.

Так почалась дружба. У темряві, де ніхто не говорив вголос, що мріє про інше.

А потім був наказ.

Подвір’я. Старий дім.

Подружжя – чоловік і жінка – благали:

–Ми нічого не зробили. Ми просто знали…

Джон не питав. Він діяв. Постріли.

Він пам’ятає, як вона ще тримала руку чоловіка. До останнього.

І як її очі дивились на нього. Не з ненавистю. А зі смутком.

Коли дим розвіявся, Джон стояв один. Марк уже зник. А голос у голові прошепотів:

“Пора.”

…

Темна кімната. Цегляні стіни. Єдина лампа миготіла. Джон сидів, стискаючи в руці порожній жетон.

– Пора, – прошепотів він сам до себе. – Я почну. Знову.

Під дощовим небом, на старій зупинці під тінню облізлого навісу стояв Генс. Він курив, хоча давно обіцяв собі кинути. Його думки розривались між страхом і злістю.

– Генсе, – пролунав голос позаду.

Той здригнувся. Марк. Той самий. Живий. У капюшоні, з тінню в очах, але живий.

– Ти…

– Я – не привид, – перебив Марк. – І часу мало.

Вони сіли на лавку. Поруч – калюжа відбивала сіре небо.

– Джон діє сам. Він хоче знищити Колоса і все, що за ним стоїть. Але він не витримає. Він не той, ким був.

– Я бачив, як він змінюється… – тихо мовив Генс. – Але він нічого не каже. Просто мовчить і зникає.

– Бо не хоче втратити вас, – глянув Марк. – І водночас не хоче, щоб ви втратили себе.

Генс подивився на нього прямо:

– Ти пропонуєш мені врятувати його?

– Не лише його. Себе. Усіх. – Марк простягнув картку. – Тут місце. Завтра. О дев’ятій.

– А ти?

– Я вже був у темряві. Пора вигрібати з неї когось іншого. – І зник у провулку, навіть не обернувшись.

…

Генс залишився на зупинці. Тримав картку в руці. У повітрі пахло мокрим листям і старим асфальтом.

Він згадав той день.

Джон стояв під деревом, читаючи стару книгу. Його тоді ще ніхто не знав. Але в погляді була тиша, яку Генс раніше бачив лише у собі.

– Що читаєш?

– Про війну, – відповів Джон, не підіймаючи очей.

– А я про дружбу.

Вони посміхнулись. А потім почалась історія, яку вже не зупинити.

Генс стиснув картку.

– Якщо ти йдеш у пекло, друже, я йтиму за тобою, – прошепотів він і пішов у ніч, де чекала відповідь.