РОЗДІЛ 23. Порожнеча

Ніч затягувала місто повільно, мов чорною ковдрою. У напівтемному кафе на околиці кампусу грала тиха джазова музика. Слабке світло ламп кидало м’які тіні на обличчя трьох студентів, що сиділи в затишному кутку біля вікна.

Генс (Кант) сьорбав холодну каву, погляд у нього був уважний, але губи час від часу кривилися в звичній усмішці. Ліві сиділа, обхопивши себе руками, ніби хотіла зупинити тремтіння всередині. Лео (Рей) втупився в чашку, мов у неї могла провалитись уся реальність.

— Він зник, — озвалася Ліві. — І всі вдають, що це… нормально. Три дні. Без повідомлень. Без нічого.

— Джон не дурний, — сказав Генс, відкинувшись на спинку крісла. — Якщо зник — значить, щось сталося. Або щось готується. Але він не просто… зникне.

— Ти завжди такий оптиміст, — кинув Лео, не піднімаючи погляду. — Але я не вірю в щасливі збіги. Особливо після того, що з нами сталося в бункері.

— І що ти пропонуєш? — спалахнула Ліві. — Сидіти і чекати? Знову? Як тоді?

Лео нарешті підняв очі — холодні, зосереджені.

— Я пропоную не лізти в невідомість без жодного плану. Якщо Джон справді потрапив у халепу, ми можемо все тільки ускладнити.

— А якщо ми його втратимо, бо надто довго думали? — її голос зірвався, і в очах блиснуло щось більше, ніж тривога.

Генс нахилився вперед, поклавши руку на стіл.

— Послухайте, я не за те, щоб сидіти склавши руки. Але і летіти з голою шаблею теж не вихід. Нам треба діяти — так, але з головою.

— Нарешті щось притомне, — буркнув Лео.

— Лео, — Генс злегка підморгнув йому, — ти, як завжди, наш найсерйозніший стратег. Але іноді трохи ризику — це теж частина гри.

Ліві різко зітхнула і відвела погляд у вікно. Тиша знову накрила їх, ніби ковдра після сварки.

— Я просто… — її голос зламався. — Я не хочу знову втратити когось. Не його.

Генс м’яко посміхнувся, не глузливо, а тепло, як справжній друг.

— І ми його не втратимо. Бо ми підемо за ним разом.

Лео повільно кивнув.

— Гаразд. Але ми діємо розумно. Ніяких геройств.

— Ха, геройство — це моє друге ім’я, — кинув Генс, злегка струсивши волосся. — Але для Джона — я влізу навіть у пекло. Просто в пекло з мапою.

Ліві посміхнулась крізь сльози.

— То що? Збираємо дані?

— Я поговорю з Адамом, він бачив Джона біля старої бібліотеки день перед тим, як той зник, — сказала вона.

— А я пошарю по знайомих. І ще — перевірю деякі… не дуже офіційні канали, — додав Генс з хитрою усмішкою.

— Я подивлюсь записи з камер біля корпусу. Є знайомий в охороні, — кивнув Лео. — Завтра, на цьому ж місці?

— Завтра, — повторили обидва.

Вони вийшли на нічну вулицю. Місто спало, але здавалося — десь у темряві хтось теж не спить.

І справді — напроти кафе, серед дерев, стояв силует. Високий. Спокійний. Його очі стежили за трійкою, що повільно зникала за рогом. Рука стиснута, лице напівзатінене.

Марк.

Коли друзі зникли з поля зору, він зробив крок назад, ковзнув у тінь дерев і розчинився у нічній темряві.

Як завжди — безшумний.

Як завжди — поруч.