РОЗДІЛ 22. Відстань

Закинута пристань. Пізня ніч.

Джон стоїть під дощем, дивиться на темну воду. Підходить Марк. Вони мовчать кілька секунд. Напруга висить у повітрі, як грім перед ударом.

Марк:

— Я колись теж дивився на цю воду й думав: може, якби все було інакше…

Джон (сухо):

— Ти пам’ятаєш той день, правда?

Марк:

— Якби міг забути… Але пам’ять — це як шрам. Навіть коли не болить — не зникає.

Ніч. Палаючий завод.

Метал плавиться, балки падають. Марк лежить на підлозі. Його тіло в крові. Над ним Колос.

Колос (спокійно):

— Вибір простий, Джоне. Вірність — або куля в спину.

Марк (кашляє, хрипло):

— Джоне… не слухай його…

Джон стоїть із пістолетом. Рука тремтить.

Колос (холодно):

— Доведись, як усі. Ти — наш пес, або мішень.

Макр:

—Тікай Джон

Джон (пошепки):

— Пробач, Марк…

(але не стріляє — втікає)

Марк (у напівсвідомості):

— Я бачив, як він втікав… Палаючий дах валився, а я… залишився сам.

Джон:

— Я вважав, що ти загинув. Після того… я зламався.

Марк:

— А я вижив. Слабкий, зраджений, але з одним-єдиним переконанням: більше ніхто не буде вирішувати за мене, хто я. І знаєш, що найстрашніше?

Джон (мовчить)

Марк:

— Що навіть згоряючи в тому чортовому пеклі… я все одно б тебе вибачив.

Раніше, дитинство Марка. Гуртожиток. Маленький Марк і підліток Джон б’ють старших хлопців, захищаючи один одного.

 Марк:

— Якщо мене колись схоплять — тільки пообіцяй, що ти не відвернешся.

Джон (усміхається):

— Я з тобою до кінця, дурнику.

Повернення. Джон відвертається. Його голос тремтить:

Джон:

— Я не витримав. Після заводу… головний біль, провали в пам’яті. Я жив, як привид. А тепер усе повертається. Фрагментами. І найстрашніше — мені не страшно згадувати. Страшно, ким я був.

Марк:

— K.Σ.О. зламали тебе, як і мене. Але ми не мусимо жити їхніми правилами.

Джон (стискаючи кулаки):

— Я бачу сни. Жінка кричить, чоловік падає на коліна… Це була одна з наших “зачисток”. Колос дав наказ. А я… виконав.

Марк (пильно):

— Ти був їхньою зброєю, Джоне. Але не більше.

(пауза)

— І зараз ти хочеш знову взяти на себе всю війну?

Джон:

— Так. Сам. Без вас. Інакше я втягну вас у це болото.

Марк (твердо):

— Тоді знай: навіть у тіні, я все одно прикриватиму тебе. Але є речі, з якими сам не впораєшся.

Джон (впевнено):

— Колос ще живий. І цього разу — я сам оберу, коли настав кінець.

Марк зникає в темряві. Джон стоїть сам. Злива не припиняється. Але в його погляді — не лише біль. Там є вогонь.