РОЗДІЛ 21. Боротьба

Теплий осінній вітер жене листя. Атмосфера — звична, мирна, але щось у повітрі не так. Кафетерій. За столом сидять Джон, Ліві, Лео та Генс.

Ліві (помішуючи чай):

— Джоне, ти знову не відповідав на повідомлення. Уже третій день.

Джон (відводячи погляд):

— Вибач. Був зайнятий.

Лео (жартома):

— Що, нарешті з кимось зустрічаєшся, а нам не кажеш?

Джон (усміхається сухо):

— Ні. Просто… думав.

Генс (прямо):

— А ти взагалі тут? Бо з боку здається, що ти десь далеко. Де немає нас.

Ліві:

— Усе нормально? Джоне, ти змінився. Не так дивишся. Навіть голос став… ніби не твій.

Джон (стискає ложку в руці):

— Ви колись відчували, ніби щось… повертається? Те, чого ви не пам’ятали. І краще б не пам’ятали.

Лео (погляд стає серйознішим):

— Це знову через той бункер?

Генс:

— Або через ту жінку, яку ти згадав у сні? Пам’ятаєш — тоді в гуртожитку ти кричав: «Я не хотів! Я не хотів!»

Джон (тихо):

— Так. І що гірше… я починаю пам’ятати, що саме я не хотів.

Джон сам на даху гуртожитку. 

Крик жінки. Вогонь. Чоловік, що падає навколішки, тримаючи поранений бік. Джон стоїть з пістолетом у руці. Позаду нього Колос.

Колос:

— Не думай. Виконуй.

Джон натискає спуск…

Джон тримається за голову. Сильно. Болить.

Наступного дня в холі кампусу.

Лео (намагається зачепити Джона за плече):

— Джоне, почекай. Ми ж не просто знайомі. Ми друзі, чорт забирай.

Джон (відсторонено):

— Тому я й не хочу вас втягувати.

Генс:

— Утягнути в що? Ми навіть не знаємо, що з тобою. Говори.

Джон (холодно):

— Є речі, яких ви не зрозумієте. І не повинні. Якщо будете поруч — постраждаєте. А я цього не допущу.

Ліві (серйозно, тихо):

— Ми вже поруч. І якщо ти думаєш, що віддаляючись, нас захистиш — то ти нічого про нас не знаєш.

Джон:

— Можливо. Але я занадто добре пам’ятаю, що стається з тими, хто поруч.

(розвертається й іде)

Ліві дивиться йому вслід. Її очі повні болю