РОЗДІЛ 18. Пробудження

Темна кімната.

Задушлива тиша. Лампа над головою тьмяно мерехтить, відкидаючи на стіни довгі, ламані тіні. Стіни — сірі, облізлі. Вікон немає. Повітря важке, ніби його хтось тримає в долонях.

На матраці посеред кімнати — тіло.

Джон.

Його груди важко здіймаються й опускаються.

Краплі поту блищать на скронях.

Слабке дихання, сплутані думки.

Очі повільно розплющуються.

Стеля. Лампа. Невідомість.

Його пальці тремтять, коли він підводиться.

Спина — болить. У грудях — щось пульсує.

На руках — засохла кров.

— Що… що сталося?.. — хрипко питає він, не впізнаючи свого голосу.

Раптом — скрип дверей.

На порозі з’являється Ліві. Її живіт туго перемотаний бинтами. Обличчя бліде, але очі — пильні, теплі. За нею — Генс з перев’язаним плечем, Лео все ще непритомний лежав з пластирем на лобі. Вони живі. Побиті. Але — тут.

Ліві стоїть нерішуче. Потім тихо:

— Джон… ти вже очуняв. Як почуваєшся?

Він дивиться на них. На їхні порізи, синці, кульгаву ходу. І на себе.

Його руки — закривавлені.

М’язи тремтять.

Щось у ньому досі не вщухло. Щось пульсує вглибині.

— Що я… зробив?.. — питає, ніби боїться відповіді.

Мовчання.

Генс повільно підходить, сідає навпроти, трохи кривлячись від болю.

Подив у його очах змішався зі страхом.

— Ти нас врятував, Джоне, — каже він, обережно. — Але… те, що ми побачили…

Це був не ти.

 Генс хмуриться:

— Ти щось пробудив. І це було… не просто адреналін.

Це була якась… сила.

Але така, що ми не змогли пояснити. Неначе вона не звідси.

Джон хитає головою. Погляд затьмарюється.

Його руки тремтять. Пальці — ніби чужі. Він не відчуває себе. Не відчуває часу.

— Я… нічого не пам’ятаю, — шепоче він. — Я бачив, як ви лежали… І потім — провал. Темрява. А далі…

Порожнеча.

Пауза. Довга. Зі стелі капає вода.

Краплі звучать, як удари часу.

Ліві підходить ближче, сідає поруч. Її рука — тепла.

Вона бере його за пальці.

— Ми з’ясуємо, що це, — каже м’яко. — Разом. Якщо треба — будемо шукати відповідь усе життя. Але ти не один. Не зараз.

Джон не відповідає. Лише стискає її руку.

У грудях — клубок. Сором, страх, надія, вдячність.

Сльози — десь поруч, але не падають. Ще ні.

Раптом… світло ледь змінюється.

На стіні, там, де тінь від лампи, з’являється візерунок.

Наче він завжди був там, але раніше — невидимий.

Символ.

Той самий, що був на жетоні.

Колом замкнене око, з трьома рисками, що сходяться в центр.

Пульсує. Дихає. Живе.

І разом з тим — голос.

Не ззовні. Зсередини. З усіх стін одночасно.

— Твої помилки — наша розплата. —

Усі завмирають.

Лампа гасне.

Темрява знову приходить. Але тепер — із метою.