РОЗДІЛ 16. Нижче, ніж земля

Пізній вечір. Місто спить, але не дихає.

Вулиця, якою вони йдуть, — вузька, заросла, забута. Вікна навколо давно порожні. Ліхтарі миготять, як старі очі, що бачили надто багато.

Амон попереду.

Йде впевнено, не оглядаючись. Його фігура нагадує провідника… або ж вирок. Джон, Генс, Лео й Ліві рухаються за ним, мов тіні, мов ті, хто вже зробив крок, але ще не впевнений, чи це — падіння.

— Куди ми йдемо? — порушує тишу Генс.

— Туди, де починаються відповіді, — кидає Амон, не сповільнюючи ходу. Його голос — рівний, з ледь помітною насолодою від напруження, що наростає позаду.

Біля проржавілого паркану він зупиняється. Колючий дріт провисає, мов старий ланцюг на шиї втомленого пса. Амон розсовує бляшані панелі.

— Через дірку. І не вдавайте, що вас це шокує.

За парканом — промзона, мертва й мовчазна. Металеві балки, поламані сходи, гнилий запах минулого. Десь гуде труба, а вдалині клацав відкритий люк.

Амон відкриває його без зусиль.

— Сюди. Спускайтесь. Ліхтарі там ще працюють. Декому в темряві легше думати.

Вони мовчки входять. Темрява ковтає їх по черзі.

Бункер зустрічає вогкістю. Стіни — бетонні, вологі, вкриті плямами плісняви. Тихий капіж. Слабке світло ледь жевріє, миготить, ніби сама реальність ось-ось згасне.

Джон затримує подих. Озирається.

Ліві бере його за руку — її пальці холодні, але міцні.

Генс стискає ніж так, що побіліли кісточки.

Лео — мовчки. Його очі ковзають стінами, як сканер. Він фіксує все.

Раптово над головами — звук.

З репаного динаміка лунає спотворений голос:

— Ну от ви й тут.

Пауза.

— Збіг, Амон? Чи ти нарешті навчився бути корисним?

Усі обертаються.

Амон стоїть спокійно, з напівусмішкою. Піднімає руки.

— Вибач, друже, — звертається до Джона. — Кожен рятується як може.

— ТИ ЩО, СУКА?! — вибухає Генс. Його голос розриває напругу, як ніж.

Лео одразу хапає його за плече.

— Джон! Що робити?! — кричить Ліві. Її голос у бетоні лунає, як тріщина.

З темряви з’являються фігури.

Чорні куртки, маски. Деякі — з нашивками, які вже переслідують Джона у снах.

Вони мовчки рухаються вперед. Упевнено. Без поспіху.

І серед них — вона.

Тінь з його пам’яті.

Дівчина, яка напала на нього на вечірці.

Її хода — впізнавана.

Ті самі очі — темні, хижі. Ледь нахилена голова. У лівій руці — тонка металева палиця. Її присутність тисне, як згадка, що не хоче йти.

— Вона… — прошепотів Джон.

— Засідка, — додав Лео.

Напруга рве повітря.

Світло блимає ще раз — і згасає на мить. Усі завмирають.

Джон кидає погляд на Амона. Той спокійний, ніби все ще грає за власним сценарієм.

— Я просто грав по-своєму, — знизує плечима. — Але ти, Джон… Ти справді цікавіший, ніж я думав.

Подивимось, як довго протримаєшся.

Сигнал. Низький, глухий.

Фігури в чорному починають рухатись вперед.

Джон на мить стискає ліву долоню — в ній щось тепле. Ліві.

Він підводить погляд. Вже не до Амона. До ворогів.

— Тримайтесь разом, — шепоче він. — Все тільки починається.