РОЗДІЛ 15. Павук і павутина

Кафе на околиці міста.

Вивіска ледь світиться, якби просила про спокій. Всередині — напівтемрява, кілька столиків, стара кавоварка, що час від часу дихає парою, мов старий пес. Бариста читає комікс, не звертаючи уваги на нових відвідувачів.

Вони заходять — четверо. Джон, Генс, Лео і Ліві. Напруга між ними густа, як ранкова мла.

За найвіддаленішим столиком уже чекає він.

Амон.

Темна сорочка, блискучий годинник на зап’ясті, бездоганна постава. У руці — чашка з еспресо. Його усмішка — не привітна, а демонстративна. Як вивіска на казино: «Увійди — і програй усе».

— Джон, Генс, Лео… Ліві, — говорить він, і кожне ім’я вимовляє з особливою інтонацією. — Приємно бачити знайомі обличчя. Особливо, коли ці обличчя потребують допомоги.

Жоден із них не сідає. Спершу.

Тиша довга, як постріл у порожнечу. Джон робить крок уперед, очі гострі.

— Ми тут не для жартів.

Амон хитає головою, повільно, розважливо. В його усмішці — щось від змії, яка вже обгорнула тебе, але ще не стиснула.

— Я серйозний, як судовий позов, — мовить він, відхиляючись у кріслі з театральною недбалістю. — Хочете кави? Тут готують так, ніби вона остання перед стратою.

Генс кинув погляд на Джона. Той ледь кивнув — мовляв, сідаємо. Всі четверо розмістилися навпроти. Амон усміхався, але погляд його сковзав: від Джона до Ліві, від Лео до Генса. Він вивчав їх, мов шахову дошку.

— Я чув про вечірку, — продовжив він. — Про Джесс. Про жетон. Ви реально влипли. Не просто «десь там» — глибоко. Це вже не дрібна сутичка. Це війна.

Лео стискає щелепу. У його голосі немає ввічливості:

— Ти знаєш, що це за символ?

Амон нахиляється вперед, злегка. Його голос стає тишею.

— Можливо, — каже він. — Але відповіді не на поверхні. Вони… глибше. Буквально.

— Ближче до суті, Амон, — бурчить Генс, перебиваючи.

Амон зупиняється. Пауза. Потім він говорить повільніше, дозволяючи кожному слову проникати в підсвідомість:

— Є місце. Старий бункер. Під одним із закинутих районів, де навіть собаки вже не гавкають. Кажуть, колись там збиралися ті, хто ще до «організації» мав владу. Вони формували кістяк. Ритуали. Правила. Страх.

Його пальці постукують по чашці.

— Там може бути відповідь. Або… пастка. Або обидва варіанти. Це ж гра. Ви ж любите гру, хлопці?

— І ти просто ведеш нас туди? — Джон нахиляється ближче, погляд — як ніж. — З доброти?

Амон зітхає. Він робить ковток кави, мов актор, який чекав на свою репліку.

— Я вам… зобов’язаний. І я… теж маю свої рахунки. З тією системою. З тими, хто колись вирішив, що я — розхідний матеріал.

Його очі на мить темніють, майже щиро. Але в ту ж мить усмішка повертається. Занадто швидко.

— Повір, Джон. Це особисте. І якщо ви виграєте — я виграю теж. Зараз наші інтереси… тимчасово збігаються. Але не плутай це з дружбою.

Ліві вперше говорить. Її голос тихий, але стальний:

— І якщо ми загинемо там?

Амон нахиляє голову, мов граціозний вбивця:

— То світ стане трохи нуднішим. Але я згадаю вас при кожному ковтку вина. Чесно.

Джон встає. Його рух різкий, але не агресивний. Це рішення.

— Скажи, де. І коли.

Амон дає невеликий папірець. Координати. Час.

— Завтра. Після заходу. Привидів краще шукати в темряві.

Вони виходять. Хтось кидає ще один погляд назад. Амон лишається сидіти, сам. Але коли двері зачиняються — він дістає ще один жетон. Виглядає точнісінько як той, що Джон тримав на вечірці. На звороті — тонкий напис:

«Маски носять усі»

Амон усміхається. І вже не лишається жодного сумніву, що він грає у власну гру.