РОЗДІЛ 14. Збори

Наступного дня.

Квартира Джона — вже не охайна, як раніше. На столі — розкидані карти, блокноти з закресленими словами, порожні чашки. Піца, що вже втратила тепло, залишилась на половині. В повітрі — суміш кави, втоми і тривоги.

Генс ходить кімнатою туди-сюди. У нього в руках пластикова кришка з-під напою, яку він крутить без упину.

— Я досі не вірю, — пробурмотів він, — що хтось реально напав на тебе на тусовці. І що ти живий… це або диво, або… — його погляд ковзає до жетона на столі. Той лежить, мов мітка. Холодна, металева.

Лео сидить осторонь, руки схрещені. На його обличчі — сумнів, але й уважність.

— Марк… — каже він повільно. — Ти впевнений, що це був він?

Джон нахиляється вперед, спершись ліктями на стіл. Погляд у нього застиглий, як перед бурею.

— Я не знаю, — відповідає він, тихо, але твердо. — Але мої спогади… Вони повертаються уривками. Я бачив нас разом. Ми були друзями. Не просто друзями — ближче, ніж брати.

Пауза.

Ліві сидить біля нього, її пальці мимоволі торкаються зошита. Вона дивиться не на жетон, а на Джона — уважно, серцем.

— А тепер він у тіні, — каже вона. — І щось переслідує нас усіх. Як старий борг, який нарешті вирішив повернутись.

Генс зупиняється посеред кімнати. Його голос уже не такий легкий, як зазвичай. Він серйозний, з притлумленою рішучістю.

— Тоді план такий: — він проводить пальцем по краю стола. — Ми шукаємо все, що зможемо. Про ту організацію, про ці жетони… про Марка. І… — він зупиняється, вагається, — Амона.

Джон підводить голову.

— Амон?.. Він нам допоможе?

Генс знизує плечима, але в погляді з’являється напруга.

— Він хитрий. Не довіряй йому. Але зараз — це єдиний варіант. Може й кине нас під поїзд, але щось видасть. Він знає більше, ніж показує.

Лео, який досі мовчав, нарешті озивається. Його голос рівний, але в ньому вчувається крижана точність:

— Головне — не вірити всьому, що він скаже. І триматись разом. Інакше вони нас зламають поодинці.

Настає тиша.

Усі троє дивляться на Джона. Він ще раз переводить погляд з жетона на друзів. Пальці Ліві торкаються його руки. Вона не каже нічого, тільки стискає — ледь-ледь, але щиро.

Генс і Лео мовчки кивають. Між ними — непроханий, але глибокий союз.

Джон піднімається. Втома ще живе в його очах, але поверх неї вже проростає щось інше. Воля.

— Ми почали це разом… — промовляє він повільно. — І ми закінчимо це разом.

Ніхто не заперечує.

Бо тепер у них був спільний ворог. І — спільна пам’ять.