РОЗДІЛ 12. Минуле, що кричить

Джон сидів на холодному бетоні. Дихав уривчасто. Серце, яке щойно билося в ритмі бою, тепер відлунювало в грудях пустотою.

Навколо — тиша.

Над головою небо, вигоране міськими вогнями, затягнуте тонким серпанком. Ліхтарі ще мерехтіли, але світ здавався далеким. Нерухомим. Як сцена після падіння завіси.

Джон заплющив очі. І все повернулось.

Вони бігли. Нічне місто промайнуло навколо плямами світла й тіні. Асфальт бринів під ногами, дихання зливалося в одне. Джон і Марк — не просто друзі, брати.

Усмішки крізь розбиті губи. Кров на обличчях, але — тепло в очах.

Кулаки летіли в плечі, жарти летіли в повітря. Позаду — бійка. Один на трьох. І вони перемогли. Не без болю, не без подряпин, але разом.

А потім — інший спогад. Теплий. Затишний. Стіл у якійсь темній кімнаті. Дешева гітара. Пісні, що лилися з вуст, з посмішками, з мріями. Вони говорили про втечу. Кудись подалі. До моря. До світла.

Наступне зображення — різке, як порваний кадр.

Джон тримає Марка на руках. Його сорочка темніє від крові.

Очі Марка відкриті, але дивляться не на нього. У небо.

Він щось шепоче, але Джон не чує. Світло зникає. Гул.

Крики. Потім — тиша.

Темрява.

— Джон…

Голос м’який, обережний. Справжній. Він відкрив очі.

Перед ним — Ліві.

Вона стояла, трохи нахилившись, з тривогою в очах. Але за тією тривогою — щось глибше. Тепло. І… ніжність?

— Я тебе шукаю вже десять хвилин, — сказала вона. Її голос був тихим, майже винуватим. — Ти… у тебе все нормально?

Він не відповів. Погляд опущений. Подих ще не рівний.

Ліві сіла поруч, обережно, мов боялась зруйнувати тишу між ними.

— Можна… просто посидимо трохи?

Вона не чекала дозволу, але її тон був майже благальний.

Джон кивнув ледь помітно.

Хвилина мовчання. Потім Ліві глянула вбік і, сумно усміхнувшись, промовила:

— Знаєш, іноді я думаю, що ти як вітер. Завжди поруч… але не зловити.

Джон підвів очі. Його погляд був втомлений, але ясний. Він довго дивився на неї. Потім простягнув руку і легко торкнувся її пальців.

Ліві не забрала руки.

— Дякую, що знайшла мене, — сказав він, нарешті. Голос був тихим, але щирим.

Вона нахилилася трохи ближче. Її очі блищали в м’якому світлі ліхтаря. І з губ зірвалися слова, які більше не ховались:

— Я завжди тебе знайду, Джон…