РОЗДІЛ 11. Той, хто з’являється в найгірший момент

Темний двір.

Мерехтливе світло ліхтаря кидає химерні тіні на потріскані стіни. Повітря свіже, але насичене тривогою. Тиша, як перед грозою, висить у повітрі.

Джон повільно відступає. Кожен його крок — невпевнений. Серце гупає десь аж у вухах. Його подих короткий, тіло — напружене. Попереду, у кількох метрах, стоїть дівчина з ножем у руках. Джесс. В її очах — спокій хижака.

— Почекай… — голос Джона тремтить, але він говорить. — Ми можемо просто поговорити. Не обов’язково…

— Говорити? — перериває вона. Її голос холодний, мов зимова роса. — З тобою вже давно все сказано.

Вона кидається вперед.

Лезо розрізає повітря біля його шиї — надто близько. Джон падає на спину, ковтає пил, намагається звестися, але вона вже тут. Її рухи — швидкі, точні. Вона ціляє просто в живіт.

Йому вдається схопити її зап’ястя.

— Ти збожеволіла?! — кричить Джон, намагаючись утримати її руки.

— Можливо, — каже Джесс. — Але це лише наслідок того, що ви зруйнували.

Вони котяться по землі. Джон намагається перекинути її, але вона влучає коліном у його бік. Він скрикує, намагається відповісти ударом плечем, зрештою перекочується і скидає її з себе. Схоплюється, але одразу ж ловить удар ногою в груди. Його тіло б’ється об стіну. Глухий удар. Удар потилицею. Світ тьмяніє.

— Хто ти… чорт забирай… — прохрипів Джон, тримаючись за голову, повільно сповзаючи вниз по стіні.

Вона наближається повільно. Ніж блищить у світлі ліхтаря. Її постава — мов скеля. Спокійна. Незворушна.

— Тінь минулого, — каже Джесс. — А коли воно приходить — ти вже не встигаєш втекти.

Джон намагається повзти. Його руки тремтять. Ноги не слухаються. Перед очима все розмивається. Серце стискається страхом і — гірше — змиренням.

Це кінець? — подумав він.

Тиша.

Потім — глухе клацання. Метал об метал. Ніби щось упало. Ні, хруснуло.

Джесс завмирає. Її рука падає. Вона дивиться вниз. Її ніж — вибитий. Він лежить у кількох кроках, а за її спиною — постать.

Чоловік у чорному пальті. Капюшон приховує обличчя. В руках — металева тростина.

— Ти зробила помилку, — каже він спокійно, майже байдуже. Наче вказує на невдало поставлену фігуру в шахах.

Джесс кидається на нього, цього разу з голими руками. Рух — різкий, точний, мов у хижака. Але незнайомець навіть не відступає. Один легкий нахил убік — вона промахується. Потім удар тростиною під коліно. Джесс падає, стискаючи ногу.

Другий удар — у плече.

Вона скрикує. Але не просить пощади. Її очі — не з болем, а з люттю. Потім вона розвертається і зникає в темряві. Кульгаючи, але швидко. Як поранена тінь.

Незнайомець не йде за нею. Він стоїть мовчки. Повертається до Джона.

Той сидить на землі, зігнутий, вдихає повітря, ніби воно ріже зсередини. Погляд — туманний, але спрямований на свого рятівника.

— Хто ти?.. — запитує Джон, ледве чутно. — Що це було?..

Тиша.

Незнайомець повільно знімає капюшон. Темне, скуйовджене волосся. Молоде обличчя. Проникливі очі. І тонкий шрам на шиї.

І тоді Джон сіпається. Очі розширюються.

— Я бачив тебе… — каже він напружено, наче сам собі. — Ти був там. На вечірці. У натовпі.

Чоловік дивиться прямо на нього, мовчки.

— Ти дивився на мене… — додає Джон. — Тоді я подумав, що це… галюцинація.

Незнайомець відповідає спокійно:

— Не все, що здається примарою — не справжнє. Іноді це просто попередження.

— То хто ти? Чого ти хочеш?

— Ти ще не готовий знати, — каже він рівно. — Але померти ти був готовий уже давно.

Він нахиляється, кидає щось на землю біля Джона. Маленький металевий жетон. Той самий розмір, як у Джона… але інший символ. Джон не впізнає його.

— Що це?.. — питає Джон, але відповідь не надходить.

Незнайомець уже розвернувся і повільно зникає у темряві. Без поспіху. Мов тінь, що вже виконала свою роль.

Джон залишився сидіти. Дихання ще важке. Голова притиснута до колін. Усе довкола — знову стає гучним. Шум вечірки десь позаду, далекий сміх, музика з відкритого вікна. Але в голові — лише один голос.

Тінь минулого. І воно тільки починає говорити.