РОЗДІЛ 10. Ніч, яка мала бути легкою

Гучна музика виривалася за вікна. Квартира, що зазвичай була просто просторою — тепер перетворилась на окремий світ. Пульсуюче світло металося по стінах, немов відлуння серцебиття когось невидимого. Піт, сміх, блиск келихів, п’янкий аромат дешевих парфумів і солодких напоїв створювали коктейль, у якому губився здоровий глузд.

Джон стояв у кутку. У руці — стакан з колою, ледве охолодженою. У ньому — жодного алкоголю, але голові все одно було важко. Не від напою — від думок.

Коли навколо сміються, важко дихати серйозністю.

До нього підходить Ліві. Чорний топ, рвані джинси, волосся розпущене, обличчя — трохи розфарбоване тінями і щирою посмішкою.

— Сьогодні ти не схожий на того, хто бігає в бункери, — мовила вона, злегка нахилившись до нього, щоб перекричати музику.

Джон посміхнувся — спершу примусово, потім трохи по-справжньому.

— Сьогодні я вирішив не вмирати, — відповів, вдаючи, що це жарт.

— А завтра?

Він на мить замовк, дивлячись їй у вічі. Там було тепло. Небезпечно приємне тепло.

— А завтра… побачимо, — знизав плечима.

Ліві взяла його за руку — м’яко, без тиску, ніби питаючи дозволу. І коли він не заперечив, потягнула його на танцпол.

Світ миготів. Люди рухались, ніби під водою. Танці були більше схожі на ритуал. Джон усміхався, але щось не давало йому забути, де він є насправді. Усе було надто яскравим, надто гучним, наче світ намагався прикрити щось темне й холодне.

У проміжку між спалахами світла — промайнула фігура.

Спочатку він подумав, що це галюцинація. Але погляд — той погляд — був справжній. Суворий. Знайомий. Бліде обличчя, риси — різкі, мов вирізані ножем. Очі — порожні й водночас пронизливі. Як куля в лоб. Чоловік стояв нерухомо в проході між кімнатами, ніби виринув з іншого життя.

Джон сіпнувся.

— Я… я зараз, — прошепотів він Ліві й, не чекаючи відповіді, почав пробиватися крізь натовп.

Люди сміялись, кричали, хтось облив його випадково напоєм. Він не реагував. Серце билося в горлі.

Він вибіг надвір. Тиша обійняла, як ковдра після пожежі. Нічне повітря було прохолодним, ліхтарі кидали жовті тіні на кам’яний двір. Він озирнувся.

— Де ти… Хто ти такий?.. — прошепотів у порожнечу.

Відповідь прийшла з тіні. Голос — рівний, беземоційний, майже відсторонений. Мовби хтось цитував вирок, а не говорив по-справжньому:

— Ти маєш загинути.

З темряви вийшла фігура — не той чоловік, якого Джон бачив у квартирі. Це була дівчина. Струнка, у чорному худі з капюшоном, що частково прикривав обличчя. Її кроки були тихими, погляд — спокійним. Небезпечно спокійним. Як у людини, яка ніколи не сумнівається у своїх рішеннях.

У її руці блиснув ніж.

— Не сьогодні — то завтра. Але краще зараз, — мовила вона рівним тоном.

Джон відступив на кілька кроків, спотикаючись об камінь.

— Ти… чекай… Хто тебе послав?

— Минуле, — відповіла вона. — Воно завжди повертається. А сьогодні — його вечір.

І знову тиша.

Він озирнувся — позаду лише кам’яний паркан і замкнений вхід до будинку. Бігти нікуди.

Серце стукотіло.

Ліві. Кенні. Генс. Лео.

Ніхто не знав, що він тут. І що він — уже не на вечірці.

— Добре, — прохрипів Джон, ковтаючи слину. — Тоді ти не єдина, кого прислало минуле.

Він зробив крок уперед. Сутичка почалась.