РОЗДІЛ 9. Перед бурею — спокій

Наступного дня. Кав’ярня біля коледжу.

Тепле сонце пробивалося крізь великі вікна, змушуючи кавові чашки парувати сріблом. Пахло свіжою випічкою, какао і легким спокоєм. За столиком біля вікна сиділи Джон, Генс і Лео. У кожного — по чашці гарячої кави. У кожного — свої думки. Розмова не йшла. Тиша висіла, як тонке полотно між ними.

Генс нарешті сьорбнув і озирнувся на друзів:

— Ну, скажу вам, хлопці… Ідеальне місце, щоб планувати мандрівку до проклятого бункера. Лате, круасани і примари.

Лео криво всміхнувся, не відводячи погляду від вулиці:

— Особливо, коли ці примари можуть вирізати тебе, а залишки — відправити в архів як “зниклого безвісти”.

— Або, — додав Генс, — змусити слухати поліфонію криків прямо з підвалу. Жахи і хорова музика — шикарне поєднання.

Джон хмикнув, дивлячись на відблиск сонця в каві:

— Домовимось так. Завтра. Рано вранці. Без криків, без поспіху, без нічних параної. Спокійні голови — ясні рішення.

— Згода, — кивнув Генс. — Але сьогодні… ніяких жетонів, кодових імен і психозу. Просто день без привидів. Бо я вже забув, як виглядає нормальний день.

Лео лише кивнув. Він мовчав довше за всіх, але зараз цього було досить.

Після кав’ярні — кожен пішов у свої справи. День розпливався між лекціями, шумом аудиторій і звичним коледжевим темпом. Здавалося, ніби світ знову повернувся до буденності. Але тривога ще жила в кутах думок.

Увечері. Коридор коледжу.

Джон збирав книжки в рюкзак. Рухався повільно, задумливо, коли до нього підскочив знайомий — худорлявий хлопець із вічною посмішкою, з енергією, якої було на трьох. Его, але всі називали його Кенні.

— Джон, йоу! — з сяючими очима кинув він. — Слухай, сьогодні тусовка. У Ліама днюха. Буде музика, їжа, торт, пісні. Всі йдуть. Ну і… — він багатозначно знизив голос, — Ліві теж буде.

Джон підвів погляд, трохи розгублено:

— Та я не знаю, чувак… Я не впевнений, що мені зараз до свят.

Кенні зробив вигляд, що вражений:

— Що? Ти серйозно? Джон, не знущайся. Цей світ і так божеволіє, а ти ще хочеш сидіти сам у кімнаті й жувати тривогу? Ні-і-і. Ти йдеш. Без обговорень.

— Я просто…

— Джон, — перебив Кенні, підморгнувши. — Зустрічаємось біля гуртожитку о восьмій. Інакше я особисто витягну тебе звідти. І не смій вимикати телефон.

І перш ніж Джон встиг щось сказати, Кенні вже зник у натовпі студентів, лишивши по собі лише легкий слід парфуму й посмішки.

Джон на мить завмер, дивлячись йому вслід. Потім зітхнув і знову зосередився на рюкзаку.

Надвечір. Сонце вже сідало. Але відчуття тиші було не пов’язаним із вечором.

Це була тиша перед бурею.