РОЗДІЛ 8. З іншого боку дзеркала

Кілька хвилин потому. Інше місце.

Тьмяне світло єдиної лампи висіло над старим дерев’яним столом, створюючи кола тіні на стінах, де миготіли екрани з камерами. Кімната, схожа на закинутий диспетчерський пункт, дихала пилом, напругою і чужими таємницями.

Амон сидів, зручно відкинувшись у потерте крісло. Його пальці бездумно перебирали жетон — такий самий, як той, що недавно отримали Джон і його друзі. Очі його світилися, як у хижака, що щойно кинув приманку.

Навпроти стояв Бергем, відомий як Колос — кремезний, лисий, зі шрамом під оком. Його позбавлені емоцій очі ковзнули картою міста, розгорнутою посеред столу. Частина районів була відмічена червоним, частина — перекреслена.

— Ну що, зіграв? — голос Колоса був глухий, як удари молота.

Амон не одразу відповів. Він усміхнувся сам до себе, розглядаючи один з моніторів — там щойно миготіло знайоме обличчя Генса.

— Вони клюнули, — нарешті мовив, не відриваючи погляду. — Підуть на Східну. Цікаво, як швидко почнуть задавати питання не тим людям.

— І якщо не повернуться?

Амон знизав плечима.

— Одним клопотом менше, — з ледь помітною насолодою в голосі. — А якщо виживуть… Хм. Можливо, самі приведуть нам решту пазлів. Особливо той, кого ти так боїшся. Джон.

Колос насупився.

— Не плутай карт із обличчями, Амон. У цій грі твоя роль — не гадати, а доставляти. І не забувай, хто тримає ставки.

Амон нахилився вперед. Посмішка повільно зникала з його обличчя.

— Ти думаєш, я все ще граю в твої правила?

Колос мовчав.

Амон продовжив, спокійно, але з отруйною інтонацією:

— Я пам’ятаю, як ти кидав своїх. Як твої “мініатюри” перетворювались на труни. Як ти знищив ті, хто тобі довіряв. Але ти все одно думаєш, що я просто пішака?

Колос відвернувся до екранів. Його голос прозвучав, як попередження:

— Я не граю з тими, хто забуває своє місце.

Амон злегка накрив жетон долонею.

— Я не забув. Просто я більше не в тому місці, де ти мене залишив. Ти хотів, щоб я їх заманив? Я заманив. Але не забувай — ці студенти не ті, ким здаються. Вони не бояться бруду. Вони вже в ньому. І хтось із них починає згадувати.

— Тим гірше для них.

Амон зітхнув, ніби розважався всім, що відбувається.

— Знаєш, іноді я думаю, — повільно промовив він, — що у кожного з нас є своя межа. Навіть у тебе. Навіть у Джона. Я просто хочу дізнатись, чия трісне першою.

— І коли трісне твоя?

Амон знову посміхнувся — м’яко, без радості.

— Повір, я граю не заради виграшу, Колосе. Я граю, щоб вижити. І у виживанні я — майстер.

Тиша запала на кілька секунд. На екрані знову з’явилась група Джона, що прямувала в невідомість. Колос дивився на неї, мовчки. Амон — на жетон у своїй руці.

І обидва знали: гра вже почалась.