РОЗДІЛ 7. Диявол всередині гри

У квартирі Лео стояла густа, мовчазна тиша. Запах кави, який ще вчора здавався частиною цього простору, давно зник. Лише слабке гудіння техніки нагадувало, що час не зупинився.

Генс стояв біля вікна. Вулиця під ним виглядала спокійною — оманливою. Він натиснув кілька клавіш на телефоні, приклав слухавку до вуха. Пальці трохи тремтіли.

— Ти впевнений, що Амон ще в темі? — запитав Джон, сидячи на підвіконні. Його голос звучав глухо.

— Якщо хтось і знає, що тут за рух, — то він, — відповів Генс. — Колись тусувався з усіма з «нижнього району». Та й зараз… Хоч і мовчить, але зв’язки у нього лишились.

Лео, що стояв біля столу, скептично зиркнув на обох.

— Мені він завжди здавався слизьким. Тип, який усміхається тільки тоді, коли знає, що ти програв.

Телефон клацнув. З’єднання.

— Генс, Генс… — знайомий, спокійний голос потонув у лінії, мовби проковтнувся десь у темряві. — А я вже думав, ти про мене забув.

— Та не до тебе було, — буркнув Генс, але без злості. — Нам потрібна інформація. Чув щось про K.Σ.О.?

Пауза. Тиша — коротка, але щільна. Джон помітив, як Генс трохи напружився, прислухаючись. На тому кінці хтось, здається, важко зітхнув.

— Хм… А ви з чого взяли, що я знаю такі абревіатури?

— Бо ти завжди знав те, що не мали знати інші, — сухо відповів Генс. — І завжди говорив рівно стільки, скільки хотів.

На лінії знову тиша. Та цього разу — важка, насичена чимось незрозумілим. І нарешті — новий голос. Вже інший. Без гри.

— Добре, слухайте уважно. Є одне місце. Старий бункер під закинутим паркінгом на Східній. Ще з 90-х там щось зберігалося. Кажуть, після того, як організація зникла, туди стягнули частину їхнього архіву.

Лео кинув швидкий погляд на Джона. Той завмер.

— Але там небезпечно, — продовжив Амон. — Ті, хто ліз туди, або зникали, або повертались… не такими, як були.

Джон уперше втрутився. Голос його був тихий, але твердий:

— Що ти маєш на увазі?

На лінії почулось коротке зітхання. Потім — легка, майже невідчутна посмішка в голосі.

— Просто будь обережним. Я дав вам зачіпку. Далі — самі. І не кажи потім, що я не попереджав.

Зв’язок урвався.

У кімнаті стало ще тихіше, ніж до дзвінка. Навіть комп’ютер перестав шуміти, ніби слухав разом із ними. Лео повільно повернувся до решти. Погляд — холодний, напружений.

— Він щось знає. І не хоче, щоб ми туди потрапили.

Джон не піднімав очей. Пальці ковзали по краю вікна.

— Або, навпаки… дуже хоче, щоб ми пішли саме туди.