РОЗДІЛ 6. Рішення приймаються в тиші

Квартира Лео тонула в нічній тиші. Єдине джерело світла — настільна лампа, що кидала м’яке жовтувате сяйво на стіл. На столі — розкритий ноутбук, порожня чашка з-під кави, і той самий жетон, холодний і мовчазний, як таємниця, яку він зберігає. Джон сидів, нахилившись уперед, очі в тіні, долоні зчеплені. Генс безперестанку ходив кімнатою. Лео мовчки клацав клавіатурою, вбираючи інформацію, ніби зчитуючи щось зі стін.

— Це або якась психоделічна постановка, — пробурмотів Генс, озираючись, — або ми реально вляпались у щось велике.

Джон не піднімав голови.

— Вони мене впізнали. Але я не знаю — за що. У голові порожнеча… я не можу згадати.

— А вони — пам’ятають, — озвався Лео, не відриваючись від екрана. Його голос був сухим. — Це гірше. Якщо K.Σ.О. досі існує — це вже не банда. Це система. Структура. І якщо це правда — ми вже під прицілом.

За вікном пролунав одинокий гавкіт собаки. В кімнаті настала глибока тиша.

Генс, нарешті зупинившись, опустився на стілець навпроти.

— Добре. Слухайте. У нас є кілька варіантів.

Пальці машинально перебирали ґудзики на рукаві. Він говорив повільно, але твердо.

— Перший — сидіти тихо й надіятись, що про нас забудуть.

— Другий — утекти. Покинути все: місто, навчання, життя.

— Або третій — вдарити першими. Почати копати. Дізнатися, хто вони. І що було в минулому.

Лео зупинився. Погляд ковзнув по жетону.

— Я не в захваті… Але тікати — безглуздо. Вони вже знають наші обличчя, імена. У нас нема шансу заховатися. Вони нас знайдуть. А якщо ми втечемо — станемо лише здобиччю.

Джон підняв голову. Очі в нього були спустошені, але в глибині жеврів вогонь.

— Я не хочу бігати. Я хочу згадати. Я мушу знати, чому все це відбувається. Якщо я винен — я мушу знати. Якщо ні — я маю себе захистити.

— А ти готовий, якщо правда тебе зламає? — запитав Генс тихо.

Джон мовчав. Довго. Потім прошепотів:

— Я вже зламаний. Тепер я просто хочу зібрати себе знову.

Лео кивнув, більше собі, ніж іншим.

— Добре. Нам потрібна система. Інформація. Контакти. Я спробую знайти старі архіви про K.Σ.О. Можливо, в когось із міських журналістів збереглись дані. Або хоча б чутки.

— А я — поговорю з людьми. Один хлопець з гуртожитку згадував щось про «Колоса». Може, слід лишився на районі, — додав Генс.

Джон знову схилив голову.

— І, можливо, треба залучити Ліві. Вона розумна. Вона не підведе. Але…

Він замовк.

— Але? — Генс подивився уважно.

— Я не хочу її втягувати. Якщо вона щось дізнається — дороги назад не буде. Це вже не гра. Це пастка. І для неї, і для нас.

Лео повільно перевів погляд з монітора на Джона.

— Вона вже в ній. Як і ми всі.

Мовчання знову огорнуло кімнату. Кожен залишився сам на сам із думками. Над усім — мовчазний жетон. Символ минулого, який повернувся, щоб змінити їхнє майбутнє.