РОЗДІЛ 4. Знаки минулого

Вечірнє місто згасало. Світло ламп тьмяніло крізь запилені вікна, а вітер, що вже втомився гуляти вулицями, затихав у вузьких провулках.

Джон і Генс мовчки поверталися додому. Їхні куртки — у подряпинах, кулаки — набряклі, а щоки — припухлі від ударів. Кожен крок віддавався тупим болем у ногах, але вони не скаржились. У руці Джон стискав жетон. Холодний, гладкий, важкий — мов мовчазне звинувачення. На дотик він нагадував щось… давно забуте.

— Ну і вечір… — пробурмотів Генс, вдихаючи на повні груди холодне повітря.

Джон не відповів одразу.

— Я вже бачив цей знак, — сказав тихо. — Але не можу згадати, де. І коли.

Ключ у замку клацнув майже нечутно. Квартира зустріла їх напівтемрявою. Запах кави — вчорашньої, застояної — ще тримався в повітрі. Джон кинув жетон на стіл. Метал дзенькнув по дереву. Він сів на край дивану, схилився вперед, упершись ліктями в коліна.

— Це не просто заворушка на вулиці, — мовив він. — Тут щось більше. Глибше.

Генс підійшов до вікна, провів пальцем по склу, яке вкривалося конденсатом.

— Може, покажемо Лео? Якщо хтось і здатен викопати правду з-під тонни брехні — то саме він.

Ніч. Квартира Лео

На моніторі — мерехтливе світло. Графіки. Рядки коду. У кутку екрану — тікери криптовалют. У кімнаті — напівтемно, тільки м’яке світло з екрана розтинає пітьму.

Лео сидів у навушниках. Зосереджений. Його пальці бігали по клавіатурі, ніби розв’язували щось важливіше за світ. За його спиною — Джон. У руці — жетон. Генс розвалився на дивані й повільно жував печиво, якого, здається, не торкались із минулого тижня.

— Бачив таке раніше? — Джон говорив спокійно, але в його голосі читалась тривога.

Лео не одразу почув. Потім — зняв навушники. Погляд зосередився.

— Це… ніби щось знайоме. Дай-но.

Він взяв жетон, підніс до світла. Метал блиснув. Його пальці ковзнули по краю, торкнулись ледь помітної виїмки. Клац. Щось усередині спрацювало. Жетон наче склався, оголивши крихітний чип.

— Це не просто жетон, — прошепотів Лео. — Тут — інформаційний чип.

— Як флешка? — буркнув Генс, витираючи крихти з підборіддя.

— Глибше.

Лео вже щось вводив на клавіатурі. Монітор засвітився інакше. Папки, назви, захищений доступ. Програма розшифровки. Через хвилину — екран спалахнув новим вікном.

Назва: “K.Σ.О. — Коло Стеження Обраних”.

— Оце вже звучить… сектантсько, — кинув Генс, підводячись.

Лео серйозно кивнув.

— Це була реальна структура. Тіньова. Працювала на околицях ще років десять тому. Напівлегальні операції — спостереження, вербування. У них навіть був власний реєстр. Реєстр тих, кого… не можна забути.

Джон стояв нерухомо. Тінь падала на його обличчя. Голос — ледь чутний:

— Я був у ньому?

Лео мовчав кілька секунд. Потім подивився прямо йому в очі.

— Якщо ті хлопці тебе впізнали… Якщо згадали ім’я «Колос»… то, можливо, так.

В кімнаті стало тихо. Так тихо, що було чути, як за вікном гуде трансформатор на електроопорі.

На екрані комп’ютера з’явився список. Переважно зашифровані імена, коди, дати. Але одна назва світилася червоним:

“СЕМ-9. Внутрішній спостерігач. Статус — втрачений.”

Джон дивився на неї, не кліпаючи.

Його життя розсипалось на шматки. І кожен новий уламок — ріжучий, холодний,

Він не пам’ятав, ким був.

Але тепер знав — хтось інший пам’ятає.