РОЗДІЛ 3. Вулиця не забуває

Кав’ярня ніби завмерла. Звуки — столові прибори, шурхіт серветок, дзелень порцеляни — в один момент зникли. Лишилося тільки його зізнання:

— Я… когось убив.

Жоден із трьох не ворухнувся. Ліві сиділа, дивлячись на нього спокійно, ніби розглядала не людину, а математичну формулу, що не складалась. Лео витріщився в чашку, ніби шукав там дно. Генс стискав кулак на коліні — щоби не здригнутися. Джон опустив очі. Його пальці дрижали, торкаючись холодної чашки з недопитою кавою. Все в ньому хотіло втекти — зі столу, з цього міста, з самого себе.

Ліві повільно вдихнула. Її голос був рівний:

— Ми розберемося. Але не зараз. У нас пари.

Генс хмикнув.

— Вперше чую, щоб лекція з філософії була важливіша за вбивство.

Лео підняв погляд, обережно зітхнув:

— А може, саме філософія і є вбивство… здорового глузду.

Посмішки з’явилися, як тріщини на льоду. Крихкі, але справжні. Напруга послабла — не зникла, лише відступила на крок. Вони вийшли на вулицю.

День був ясним. Майже весна — бруківка ще вогка від ранкової мряки, але небо вже синіло безкрайністю. Холодний вітер ковзав щоками. Десь поруч сміялись студенти. Десь — запах кави й теплого хліба. Місто жило, і жодна його клітинка не знала, що хтось тут щойно зізнався у вбивстві.

Аудиторія 312. Соціологія.

Професор говорив розмірено, наче заколисував:

— Людина — продукт середовища. Але чи може вона змінити середовище сама?

Джон сидів у кінці, спиною притулившись до стіни. Його погляд — у вікно. Там — гілки дерев, небо, хмара у формі птиці. Але перед очима знову й знову: темрява, спалах, крик. Він моргнув. Все зникло.

Поруч Генс малював у зошиті викладача з величезними вухами й підписом «Говорить в порожнечу». Ліві, зосереджена, робила нотатки. Лео прикрився ноутбуком і дрімав.

Джон знову перевів погляд на дошку. Але слова зливалися в шум. Усередині — гул, як під водою. Порожнеча, в якій ледь-ледь ворушилась тінь.

Вечір. Місто переливалося ліхтарями, ніби світилося зсередини.

Генс ішов поруч.

— Ти трохи відійшов?

— Не знаю. Ніби нормально, — відповів Джон. — Але всередині… шум. Як пірнаєш глибоко — і тільки гул.

— Я тебе тримаю, — мовив Генс просто. — Ми разом.

Вони звернули в бічний провулок. Там — коротший шлях до будинку Джона. Порожньо. Вікна — глухі. Вітер крутив сміття, мов уривок із поганого фільму.

— О, кого я бачу… — прозвучав голос.

Четверо. У темному. Один — спортивний костюм із червоними вставками. Обличчя знайоме, але звідки — Джон не міг згадати. Тіло напружилось.

— І хто ж це такі грізні? — кинув Генс, напівжартома, напівсерйозно.

— Ти, Сем, — заговорив інший. — Учора добре повеселився. Але ти не туди заліз. І не до тих людей.

Двоє обійшли їх іззаду. Вони опинилися в пастці. Вулиця — мертва. Повітря — ніби застигло.

— Що вам треба? — Джон говорив рівно.

Хлопець ліворуч усміхнувся криво:

— Твоя пам’ять. І твої відповіді. Бо наш «Колос» каже — ти щось винен.

Слово «Колос» спалахнуло в голові, як сигнал тривоги. Бергем. Темна кімната. Чи сон, чи спогад. Джон здригнувся.

— Якщо ви думаєте, що злякаєте нас, — почав Генс. Але не встиг.

Один із нападників рвонув уперед. Почалась бійка.

Джон ухилився від удару, відповів різко — ногою в груди. Той відлетів. Генс зловив двох одночасно — короткі, хльосткі удари. Один намагався витягти ніж. Джон перехопив руку, розвернув, вдарив головою. Кров. Крик. Ще мить — і нападники тікали. Один — кульгаючи, другий — тримаючись за бік.

Генс відсапувався, витираючи кулак.

— Щось ти їм дуже не подобаєшся, Сем.

Джон стояв нерухомо.

— Вони назвали ім’я. Колос. Я чув це. Але не пам’ятаю — де. Уві сні, здається. Або не уві сні…

Він нахилився. На землі лежав жетон — холодний, важкий. Символ — два зламаних кола. А на звороті…

Генс прочитав уголос:

— «Винні завжди повертаються. K.Σ.О.»

Їх накрила тиша. Густа, мов дим. У цій тиші вперше стало по-справжньому страшно.

Десь далеко, на даху багатоповерхівки, хтось спостерігав. Він не ворушився. Лише сигарета тліла в пальцях. У його вухах — шум. У серці — чекання.

Ім’я було багато разів стерте, переписане. Але одне — залишилось:

Сем