РОЗДІЛ 1. Сліди

Темрява.

Запах диму душив. Повітря було важке, як перед грозою. Світ миготів — вогонь, крики, паніка. І серед цього стояла вона.

Жінка з волоссям, всипаним попелом, з очима, повними сліз. Її голос тремтів — не від страху, а від розпачу.

— За що?.. Ми не винні… За що?!

Вона простягала руки вперед, ніби прагнула врятувати те, що вже горіло в полум’ї. За її спиною падало тіло. Все довкола горіло. Вогонь поглинав простір і повітря.

Високий силует з пістолетом стояв нерухомо. Його обличчя було напружене: глибокі зморшки на лобі, стиснуті зуби. Він дивився, як вогонь з’їдав постаті, але не зробив жодного кроку.

Плач жінки переріс у дикий, невимовний крик.

— …ДЖОООН!!!

Будильник розпанахав тишу.

Джон схопився, важко дихаючи. Піт стікав по скронях. Серце билося так, ніби ось-ось мало розірватися.

Кімната ще дихала ніччю — штори трохи прочинені, у вікно пробивалася сіра ранкова заграва. У повітрі стояв запах кави від сусідів зверху. Джон кілька секунд лежав, дивлячись у стелю, потім важко зітхнув і зліз із ліжка.

Знову цей сон…

Плеснув в обличчя холодною водою у ванній, глянув у дзеркало. Там — змучене обличчя з колами під очима. Ніяких відповідей.

Вдягаючись, бурмотів сам до себе:

— Треба б зав’язувати з тими гулянками до другої ночі… бо зранку не то що вставати — жити не хочеться.

Телефон завібрував. Він відповів.

— Так, слухаю.

— Чудак, ти де? — долинув знайомий голос Генса. — Скільки можна тебе чекати? Ти що вирішив, що раз вчора випив більше за всіх, то можна коледж пропускати?

— Не кричи… голова зараз розколеться навпіл. Чорт, чому я так пив?

— Ти після кожної п’янки так кажеш! Ха! Але вчорашнє — то було щось. Перевершив самого себе.

— Чекай… я нічого не пам’ятаю. Зараз вийду — розкажеш.

— Та давай вже, бо я замерзну тут стояти!

Дзвінок обірвався. Джон узяв рюкзак і вийшов з квартири. У дворі на нього вже чекав Генс, зі звично хитрою посмішкою.

— Ох, нарешті! Якби ти ще трохи барився, я б уже встиг посивіти! Ну, як спалося, геній вечірок?

— Спалося… як після бомбардування. Що я там вчора натворив?

— Ти танцював на столі під “Highway to Hell”, викрикував «Я — король підземелля!» і кинув свій піджак в офіціантку.

— Бодай би я був безсмертним…

— Ну, поки що тільки безпам’ятний. До речі, не забувай історію з машиною копів. Я думав — нам кінець, коли ти сів у неї, думаючи, що то Uber!

— Мене точно прокляли. Або я сам себе.

Вони йшли дорогою, сміючись. Генс витяг батончик і простягнув Джону.

— Тримай. «Сніданок чемпіона».

— Спасибі, мамо.

На перехресті Джон зупинився біля вітрини книжкового магазину. Його погляд затримався на обкладинці з темним фоном.

Я це вже бачив…

— Що? — перепитав Генс.

— Та так, нічого. Просто… дивно.

Голос Генса змінився, став серйознішим:

— Знаєш, після вечірки тебе ще бачили біля фабрики.

— Фабрики?.. Ні, я ж…

— Сам не пам’ятаєш, а люди кажуть — був там. І не сам. І сьогодні вночі хтось розмалював стіни біля неї. Символ… І твоє ім’я.

Джон напружився, стиснув кулаки.

— Що за…

Кав’ярня на розі. Усередині пахло корицею та ваніллю. Ліві вже чекала, з кавою в руках. Її погляд — насторожений.

Вони сіли за столик.

— Ти бачив? — запитала вона. — Те, що на фабриці?

— Я тільки почув. Що це означає?

— Там було твоє ім’я. І напис: «Ти зрадив нас». Ти щось маєш сказати?

— Я нічого не пам’ятаю. Ні вчора, ні з того… минулого.

Лео мовчки підійшов до столу, поклав перед Джоном телефон. На екрані — фото графіті. Символ двох зламаних кіл, що перетинаються.

— Я бачив цей знак… у сні, — прошепотів Джон.

І тут… біль. Гострий. Раптовий. Голова різко сіпнулась. Джон схопився за скроні, очі розширилися. Знову флешбек:

Ніч. Полум’я облизує стіни. Плач. Хтось кличе його по імені. Він стоїть посеред палаючого коридору. В руках — металевий лом. Його одяг у крові, але не його. Перед ним — тіло юнака. Розбите. Непорушне. На стіні — символ, намальований червоною фарбою.

Його рука тремтить. Ззаду — кроки.

— Якщо ти це зробиш, шляху назад не буде, — промовляє чоловічий голос.

Він обертається — за ним стоїть силует у бандані. Протягує пістолет…

Джон виривається зі спогаду. Здригається, підскакує. Люди в кав’ярні звертають на нього увагу.

Ліві підводиться, кладе руку на його плече.

— Джон?.. Що ти бачив?

Він дивиться на неї затуманеним поглядом. Голос — низький, наче чужий:

— Я… когось убив.