26. Зрада.

І знову, дочекавшись сутінок, вони сіли до автомобіля містера Барра, з його тонованими вікнами, і помчали. З міста вони цього разу виїхали іншою дорогою, і містер Барр, який цього разу сам сидів за кермом, тримав таку швидкість і робив такі несподівані повороти, що було б важко слідувати за ними без ризику потрапити у аварію, а найголовніше – абсолютно неможливо було б зробити це непомітно.

Коли вони під’їхали до мисливського будинку, Джон відразу помітив, що щось змінилося. Зникли автомобілі, якими сюди приїхали мисливці на зустріч… Невже це було так недвано? А здавалося, пройшло багато часу, мабуть, тому, що відбулося багато подій… Раптом Джон спитав:

-А це що?!

-А це і є сюрприз! – Посміхнувся містер Барр. – Я ж казав – приємний!

Перед будинком все ж стояли три автомобілі. І два з них – це були позашляховик Джона та жовте купе Люції!

-Ми перегнали їх сюди з будинку Белла, - пояснив містер Барр. – Все одно, навіщо було їх там залишати? Хай будуть у вас. Тільки сподіваюсь на вашу розсудливість і на те, що ви нікуди виїжджати не будете. Без крайньої потреби… І до того ж, у нас тепер немає такого дефіциту людей, тож, у вас буде охорона. – Він вказав на трьох людей із гвинтівками. – Вони вам не заважатимуть – будуть патрулювати зовні, навколо будинку. Тільки періодично хтось з них буде заходити поїсти чи попити. Тепер, коли усім відомо, що ви живі, це необхідна пересторога…

-Нам так навіть спокійніше, - сказала Люція. Джон ствердно кивнув.

Містер Барр скоро попрощався та поїхав, а Джон та Люція поговорили з охоронцями. Навіть запросили їх на вечерю, але ті відповіли, що їм суворо наказали: більш, ніж по одному, до будинку не заходити. І постійно ходити навколо зі зброєю напоготові, не пускаючи нікого з чужих.

-Давно ви приїхали? – Спитала Люція.

-Десь з годину тому. Не хвилюйтеся, ми відпочили! Ніхто чужий сюди не пройде.

-Дякуємо вам! – Сказав Джон. І один з тимчасових правоохоронців відповів:

-Це наш обов’язок!

А потім вони занесли сумки зі своїми речами, що раніше забрали з багажника машини містера Барра, наверх. І, не змовляючись, обидва поставили їх у кімнаті Джона. А потім пішли вечеряти, бо після сандвічів, які приніс до кабінету у Палаці правосуддя містер Барр, нічого не їли, і дуже зголодніли.

-Навіть незручно! – Люція показала на одного з охоронців, що якраз проходив повз вікно. – Вони там ходять, поки ми сидимо й вечеряємо…

-Ти б краще раділа, що вони серйозно відносяться до своїхз обов’язків! – Відповів Джон. – Давай краще подивимось, що там кажуть… - І він увімкнув телевізор. Усі новини, звичайно ж, стосувалися судового процесу. Усі, хто давали коментар на камеру, обговорювали важливість для справи показань Джона Деррі. Більшість сходилася на тому, що без них справа розвалиться, хоча когось таки можна буде засудити.

А один з коментаторів, суддя, який вже кілька років, як пішов у відставку, сказав:

-Після того, що я почув, - а я ніколи не чув подібного за усі роки, що пропрацював, - наше місто вже не буде таким, як раніше. Так само, як воно не могло б бути таким, як раніше, якби Белл зі своїми людьми перемогли…

-Скажіть, а те, що їх обвинувачують у змові з метою не тільки вбивства, але й торгівлі людьми… - Кореспондентка підглянула у якийсь папірець. – Торгівлі людьми, яка заборонена законом. Але ж вони якраз і планували скасувати цей закон!

-Цікава юридична колізія! – Відповів із посмішкою колишній суддя. – Дійсно, якби вони змінили цей закон, їх не було б у чому звинувачувати, скасування відповідальності за торгівлю людьми мало б зворотню силу, тобто – їх не можна було б притягнути за порушення, які перестали бути порушеннями. Але вони не встигли, - на щастя, - цього зробити, і тому можна вважати, що порушили діючий закон… Наша правова система, на жаль, не захищена від зловживань за допомогою зміни самого закону. Треба буде подумати про зміну системи. Я ж кажу, місто вже ніколи не буде таким, як раніше, незалежно від того, чим закінчиться суд…

-Тобі це ще не набридло? – Спитала Люція.

-Набридло. Але все одно робити більше нема чого.

Дівчина підвелася зі стільця.

-Невже ми не знайдемо, чим зайнятися? Там, наверху…

-Звичайно!

-Добре хоч, ми змогли забрати речі. Хоч перевдягтися і душ прийняти… - Люція розкрила свою сумку і почала щось діставати звідти. – Ти мене пропустиш? – Вона вказала рукою на двері до невеличкого санвузла у кутку кімнати.

-Іди, а я поки що теж дещо дістану. – Джон поліз до власної сумки. Крім одягу, там була пара книг, стос паперу та ручка, і, звичайно, пара запасних магазинів і коробка набоїв до пістолета. А коли Джон почув звук води, що ллється, то акуратно відкрив двері, вийшов до коридору та увімкнув там усі лампи. А коли Люція вийшла з душової, він сидів на ліжку і зосереджено закінчував збирати пістолет, який до того почистив.

-Закінчила? – Спитав він. – Тепер я. А потім…