22. Занурення.

Найважче Джону було зберегти у цей момент незворушний вигляд. Хоча, можливо, на протязі усієї розмови він вважав, що виглядає спокійнішим, ніж насправді, та й обличчя продовжувало горіти. У скронях теж шуміло. І добре, що ніякий доктор не вимірював йому у цей момент тиск… Але у голові була одна думка: спрацювало! За увесь час їхнього діалогу він зрозумів, як думає Белл, і кількома вивіреними фразами змусив того прийняти потрібне рішення. Хоча цього поки що ніхто не зрозумів. Якщо усе вийде, то й не зрозуміє.

Хтось вибіг з кімнати, але швидко повернувся. І от у руках Стрільця, що відійшов від Джона, опинилися два білі бруски майже прямокутної форми, із двома виїмками кожен, та виступами дивної форми на кінцях. Стрілець направився із ними до Люції. Удвох із Максом вони потягнули її за лікті і поставили на ноги. На обличчі дівчини промайнула гримаса болю, - ноги затекли від тривалого сидіння на колінах. Стрілець став заходити за її спину зі своїм «сольовим» пристосуванням, але Белл зупинив його.

-А ну, зачекай! Спочатку стягни з неї футболку. До кайданків.

Стрілець приступив до виконання наказу, потягнувши футболку через голову. Люція ніяк не могла опиратися, тільки спитала на диво спокійним голосом, - вона, мабуть, змирилася з усім, що з нею відбуватиметься далі:

-Хочете помилуватися просто тут, комісаре?

Дійсно, через кілька секунд вона уже стояла, оголена вище пояса. Тільки кайданки на зап’ястях не давали футболці впасти на підлогу.

-Я б не тільки помилувався, - посміхнувся Белл. – І не тільки я. Але вважай, що тобі пощастило. Потонеш разом зі своїм другом.

-Ви так вважаєте, бос? – Хтось з присутніх намагався заперечити, наскільки насмілився. Він вже смакував майбутнє задоволення, але Белл змінив рішення. Комісар відповів:

-Справа на першому місці. Ми не можемо зараз ставити під загрозу ідею. До того ж, - він посміхнувся, - не забувайте, друзі: через два тижні у нас буде повно такого добра! На будь-який смак! – Він знову підійшов до Джона. – Ну, тепер ти зрозумів мій план?

-Не певен, - коротко відповів той.

-Що ж, поясню. Вас знайдуть у каюті вдвох. Твою подружку – у такому ось вигляді. Тебе - зі спущеними штанами. І тоді усім буде зрозуміло, що тебе відволікало, і чому ви двоє не відреагували на те, що яхта тоне, доки не стало занадто пізно… До того ж, тебе запам’ятають, як такого, хто майже відразу після загибелі своєї дівчини поїхав розважатися з іншою. А її – просто як повію… Якими вони усі і є! Точніше, не запам’ятають, а забудуть. У вас обох нікого немає у місті, за вами обома ніхто не буде сумувати, а містер Барр, на якого ти так сподіваєшся, не буде за таких обставин занадто ретельно розслідувати це. Хоча одне тебе втішить: у тебе перед смертю буде гарне видовище! А ну, - скомандував він, - надягніть на неї «сіль» та зніміть кайданки!

Через кілька секунд це було зроблено. Макс поєднав сольові бруски так, що виїмки у них утворили отвори, у які пройшли руки Люції. І стягнув виступи на кінцях цієї конструкції дротом. Вийшли імпровізовані кайдани, які охопили руки дівчини ближче до зап’ясть, ніж до ліктів, і не давали руками поворухнути. А звичайні металеві кайданки Стрілець з неї зняв. Джон уважно дивився на це, розуміючи, що його руки зараз виглядають так само. Хіба що «сіль» він відчував трохи ближче до зап’ясть.

-Віддаю належне винахіднику! – Джон вирішив не закінчувати поки що розмову, щоб ворог не зрозумів, що він досяг якоїсь мети. – Уявляю собі, скільки людей, які вам заважали, вважаються такими, що просто потонули…

Але виявилося, що цікавість до розмови втратив сам Белл.

-Так, зручна штука, - коротко сказав він. А потім віддав команду. – Стрілець, Вікінг, Книжник! Виведіть їх. Дійте за планом. Достатньо витратили часу, тепер нам треба працювати далі. – Комісар підійшов до столів із розкладеними схемами, що намалював Джон, і підняв відеокамеру Люції. – І оце заберіть, киньте до них на яхті. Усе, що вони мали із собою, заберіть.

Джон затамував подих. Здається, вперше Белл припустився грубої помилки. Він не дурінь, навіть, якщо і хворий. Але немає тих, хто не помиляється. Стрілець взяв камеру та поклав до сумки, яку повісив собі не плече. Толлерсон підійшов до Джона та послабив мотузку, яка стягувала його ноги, а потім наказав:

-Вставай та ходімо!

Підвестися з глибокого крісла зі скутими руками сам Джон би не зміг, Толлерсон розумів це, і потягнув його за плечі вгору. А коли Джон опинився на ногах, зайшов ззаду, однією рукою схопившись за пристрій, яким було скуто руки полоненого, а другу поклавши ззаду йому на шию, - цікаво, подумав Джон, де людина, що не є професійним поліцейським, могла навчитися цього. Він явно побоювався, що Джон буде чинити опір або втече. Із Люцією таких заходів не було потрібно, тому Макс просто міцно взяв її лівою рукою за лікоть, перекинувши через зігнуту таким чином руку її ж футболку. Так їх і повели з кімнати, а потім коридором. Стрілець, який ішов зі своєю сумкою ззаду, попередив:

-Хто побіжить – буде гірше. Точно більш боляче, бо стріляти буду так, щоб не відразу вбити.

Йому ніхто не відповів. Вони вийшли з будинку і підійшли до сходів, які вели до водосховища. Спускатися ними Джону та Люції, які могли робити тільки маленькі кроки зв’язаними ногами, було незручно.