18. Змова.

Люція вподобала ту ж саму кав’ярню, де Джон із Самантою любили посидіти після закінчення робочого дня. Це було не дивно: там було і недорого, і смачно, і біля дому. І працювали вони до опівночі чи до останнього відвідувача. Для Люції, яка працювала іноді до пізнього вечора, - вона не була єдиною на каналі ведучою прогнозу погоди, але їй доводилося з’являтися на екрані й у вечірніх випусках, - це було зручно. Сьогодні, зрозумів Джон, був якраз такий день. Він і сам повертався пізно, оскільки після розмови із суддею заїхав до своєї майстерні і довго там працював. Його все одно ніхто не чекав вдома. А увімкнути телевізор можна було і тут, поглядаючи у нього одним оком під час роботи. Бачив і Люцію у прогнозі погоди. Але найбільше дивувався тому, що жоден канал у своїх новинах ще не повідомив, що знайдені рештки сім’ї Келескі. Здавалося б, це повинно стати сенсацією міського масштабу. Адже знайдено розгадку старої міської легенди, і розгадку страшну! Але жоден канал не сказав про це ані слова. Може, поліцейським наказали мовчати, але особисто з нього містер Барр такої обіцянки не брав. Зрозуміло, наступного дня усі інші новини витіснила страшна загибель заступника прокурора міста. Але ж тепер про Саманту у новинах говорили менше, перший шок у всіх, - із журналістами включно, - пройшов. Хоча версії цього вбивства і продовжували озвучувати, - Джон не чув жодної, яка б здалася йому переконливою. Більшість схилялися до помсти Саманті за якусь виграну у суді справу. Він вважав інакше.

Приїхавши додому, він побачив крізь вітрину Люцію, яка самотньо сиділа за столиком у знайомій кав’ярні. Зайшов і спитав дозволу сісти поруч. Люція підняла очі – у першу долю секунди у її погляді був майже переляк, як буває, коли звернешся до людини, що повністю занурена в себе. Але вона відразу себе опанувала, і привітно сказала:

-Звичайно!

Джон сів поруч і зробив замовлення, потім обидва якийсь час мовчали.

-Важко. І уявляю, як важко тобі… - Сказала Люція.

-Так. Ніхто не думав, що так вийде… - Це, може, і була банальна фраза, але щось треба було сказати. І, звичайно, це була правда.

-І що ти думаєш робити далі?

Джон спочатку хотів спитати, що саме вона має на увазі. Але потім із незворушним обличчям коротко відповів:

-Жити. Намагатися.

-Що нам іще залишається… - Зітхнула Люція. – Розумієш, я, може, для Саманти була – так, ніхто, свідок у справі і об’єкт благодійності. Але у мене тут більше нікого не було… Я розуміла, що буду тут одна, коли встромляла пилку у нутрощі літака. Але коли доля щось дає тобі, а потім так відбирає…

-Я розумію тебе, повір. Дуже добре розумію. Але скажи краще, як у тебе справи – взагалі…

-Певно, я маю сказати, що непогано. – Люція сумно посміхнулася. – Ну, по-перше, я точно вже не бідую. Я непогано заробляю на телебаченні, і ще мені запропонували контракт одні виробники одягу. Том порадив погодитися… Тепер я на екрані – у їхніх речах. Мені нескладно, а їм реклама. Навіть не думала, що так можна… І ще, я, нарешті, сіла за кермо! І тепер ані від кого не залежу, і можу їхати, куди хочу. А ще – це просто приємно! Я не розумію, як люди колись відмовилися від цього. І наші, і ваші. – Вона мала на увазі і майбутніх «нових римлян», і майбутніх мешканців Корпусу.

-А зброя у тебе вже є?

-Ні, хоча усі радили придбати. І Саманта теж. Але я думала, що не зможу вистрілити у людину. Хоча після того, що сталося, уже й не певна…

-А як тобі сам стан людини, яка працює? – Змінив тему Джон. Йому самому це було незвично у перші дні.

-Та ну! Хіба ж це робота? – Люція махнула рукою. Жест вийшов, як зазвичай, граціозним. – Я тобі скажу, це навіть трохи нудно, - просто читати перед камерою те, що написав хтось інший. І розуміти, що це може робити будь-хто, а тебе взяли тільки тому, що на тебе приємно дивитися…

-Ну, тут ти неправа! – Джон майже посміхнувся. – Ще треба прочитати так, щоб це приємно було чути, і показати так, щоб приємно було дивитися. До речі, Том тобі надав довіру…

-Так, це я розумію. – Вона зробила паузу. – Як би там не було, я хочу спробувати щось іще. Вже попросила операторів навчити мене знімати. І випросила у Тома портативну камеру – хочу познімати просто на вулицях. Такі собі вуличні замальовки нашого міста. Том сказав, що з цього може щось вийти. Мовляв, те, що для містян – звичайна справа, а у мене може бути на це новий погляд… От і збираю матеріал потихеньку у вільний час. – Вона кивнула на невелику сумку, що стояла поруч. Там якраз і могла поміститися професійна, але портативна камера, - Джон бачив такі, коли був на телебаченні.

-Що ж, це добре. Завжди треба спробувати те, до чого лежить душа, - сказав Джон. – Тим більше – коли вона лежить до творчості! А Том, виходить, довіряє тобі навіть більше, ніж я думав.

-А що він втрачає? – Спитала Люція. – Навіть, якщо те, що я на знімаю, для каналу і не підійде…

-Ну, у гіршому випадку – портативну камеру!

Обидва натягнуто розсміялися. Хоча Джон відчув, що дівчина щось недомовляє. Але – хто вона йому? Навіть із Саммі, подумав він, не можна було сказати, що у нас не було один від одного секретів… А Люція – дівчина сама по собі. І до того ж, як-не-як, вона тепер ще й журналіст. Принаймні, співробітниця телеканалу, яка хоче щось зробити сама. Здається, вона пристосовується у місті краще, ніж вони із Самантою побоювалися. Так, Саммі була б задоволена.