6. Помилка.

-Ну як, залишилися у тебе ще мрії? – Спитала Саманта вранці.

-А як же! Повторити сьогодні ввечорі! – Посміхнувся Джон.

-Тільки сьогодні? – Грайливо перепитала вона.

-Не тільки! Але я ще не заглядаю так далеко…

-Ну, тоді наші мрії співпадають! – Саманта обережно вивільнилася з його обійм. – Але треба вже одягатись. Якщо не хочемо, щоб нас виперли з роботи…

Скоро вони вже виходили с будинку. Джон провів Саманту до машини, вони поцілувалися, - і все одно, що бачать люди! Потім вона сіла за кермо.

-До речі, а твоя машина де? – Раптом спитала вона, не побачивши поряд зеленого позашляховика.

-Біля мерії залишив. Там охорона, якщо раптом що… А йти тут хвилин десять. Вирішив після роботи мізки провітрити.

-А оце ти даремно. Тебе, у разі чого, можуть викликати на місце якоїсь аварії. Треба виїхати, а машини під боком немає… Ну, добре, я полетіла! До вечора! На тому ж місці, в той же час! – Вона натиснула на газ, і Джон помітив вираз її обличчя. Так, мабуть, і виглядають люди, які здійснили мрію, подумав він. Цікаво, чи помітять її колеги..? І він покрокував у напрямку мерії.

Джон навіть не подумав, що вираз його обличчя зараз мало відрізняється… Але допоки він дійде до роботи, буде думати тільки про те, що треба зробити за день.

Авто Джона в’їхало на територію рибного порту вдень.

Він уже встиг перевірити в офісі документи, у тому числі й поліційні зведення за ніч, - ніяких аварій чи відмов техніки, яких стосувалися б його обов’язки, не сталося. Лайонел, - єдиний, хто цього дня з’явився на роботі раніше за нього та пояснив, що любить працювати, коли ще ніхто не заважає, - зауважив, що так буває не завжди, але що інженера викликають на місце події тільки у якихось екстрених випадках. Потім прийшла Аманда, і відразу було помітно, що сьогодні вона особливо ретельно попрацювала над своєю зовнішністю. Декольте, мабуть, було на межі припустимого для ділового костюму, спідниця вище коліна. Учора вона виглядала скромніше. А коли на прохання Джона принесла каву, здавалося, спеціально нахилилася так, щоб декольте не могло залишитися поза його увагою. Коли вона вийшла до приймальні, Джон посміхнувся. Раймонд був правий. Цікаво, зрозумівши, що її зусилля будуть марними, проте з роботи її не виженуть, буде Аманда задоволена чи розчарована?

Сам Майерс з’явився з точністю до хвилини на початку робочого дня. Усім своїм виглядом та поведінкою він створював образ старанного службовця, який точно і компетентно виконує те, що йому доручили, але ні на що більше не претендує. Але очі його давали зрозуміти: він знає майже усе про майже усіх у цьому домі влади. Джона це повністю влаштовувало.

Давши завдання Лайонелу і Раймонду, він поїхав. Спочатку, як і домовлялися із містером Барром, заїхав до поліцейського департаменту. Поки у гаражі у його машину встановлювали поліцейську рацію, - йому присвоїли позивний Сіті-дев’ять, - вони обговорили робочі питання, що стосуються обох. Передусім, коли і як взаємодіяти по службі. Після цього Джон і виїхав до рибного порту.

Там його зустрів керуючий, містер Кейл. Привітався ввічливо, але було видно, що він не розуміє, чого від нового міського інженера чекати.

-Ви перевіряєте нас? – Спитав він.

-Ні, це не офіційна перевірка. – Джон вирішив відразу його заспокоїти. – Я тут людина нова, оце й хочу познайомитись із тим, що по моїй роботі взагалі є у місті. От і вирішив об’їхати підприємства, на яких можуть бути проблеми.

-А чому ви вирішили розпочати з нас, сер?

-Тому, що мені доповіли, що у вас проблем може бути чимало. – Джон вирішив бути відвертим. – Але я не буду розпочинати з того, щоб штрафувати когось. Я хочу подивитися, може, вдасться запропонувати рішення цих проблем… Можете показати, як ви тут працюєте?

-Звичайно, сер! – Кейл повів Джона територією. – От, бачте, у нас тут – пірс, сюди повертаються судна з виловом. Зараз прийшли тільки перші два, інші будуть ближче до вечора. От тоді, коли усі будуть вивантажуватися, тут таке буде коїтися! А зараз – спокійно…

-А скільки у вас суден, і кому вони належать?

-Їх двадцять п’ять, сер. Чотирнадцять належать нашій же компанії, інші десять – приватні. Їхні капітани, звісно, сплачують порту за базування та ремонт, і здають виловлену рибу. Всі задоволені.

Джон, який багато читав про минуле, розумів, що таке монополія, але вирішив, що це – не його справа. А от риболовні судна вирішив роздивитися поближче. Як не дивно, щоб піднятися на борт одного з них, містер Кейл спитав дозволу в капітана, але той, звичайно, не заперечував.

Це було невелике судно із дерев’яним корпусом. У машинному відділенні було два дизельні двигуни, але судно не розвивало великої швидкості. Попереду були розташовані капітанський місток та приміщення для команди, а у кормі – відсік, куди з сіток потрапляла виловлена риба. Саме її і вивантажували у порту. Підйомний кран опускав великий ківш, яким зачерпували рибу. Проте кранівник не міг робити рухи настільки ювелірними, щоб вибрати усе, до останньої рибини. Тому людям доводилося, стоячи по коліна у рибі, закидати її до ковша спеціальними лопатами, а якщо риба була велика – то й вручну. Цим займалися не матроси з суден, а робітники порту, і Джон вже знав зі звітів, що саме із ними траплялася найбільша кількість нещасних випадків. Лише тепер він побачив на власні очі, наскільки небезпечною є ця робота. Людям доводилося постійно бути поряд із величезними сталевими ковшами, що рухалися, і керувалися кранівником з вежі; він не бачив, де саме стоїть кожний робітник, і їм доводилося самим ухилятися від ковша. Не дивно, що декому це не вдавалося.