3. Суддя.

Як не дивно, напруга між Джоном та іншими розтанула. Мабуть, вони переконалися, що від нього не треба чекати загрози. І що він – не дурний нероба, а людина, яка може бути корисною їх місту, яке усі вони явно любили.

Сам Джон, після першого подиву, зрозумів, що ці люди для нього – захист, а не небезпека. Чомусь у їх присутності, навіть мовчазного містера Барра, він почувався спокійно.

Після короткого відпочинку вони вирішили їхати далі. Макс сів за кермо, містер Барр зайняв місце поруч, і Саманта опинилася поряд із Джоном на задньому сидінні. Крізь шум вітру та несправного глушника, вона розповідала про те, що було видно навколо, - поки що це були, в основному, дерева. І розпитувала про життя у Корпусі. Правда, Джон мало що цікавого міг розповісти, адже там ніколи нічого не відбувалося та не змінювалося… Проте однієї мети Саманта досягла: Джон став звертати увагу на оточуюче, не як на те, серед чого йому треба якось вижити, а як на щось цікаве у новому для нього світі. І стрес від того, що розмірене і розписане до кінця, комфортне та безтурботне життя так різко змінилося, потроху почав відпускати. Можливо, завдяки своїй роботі у прокуратурі, вона була добрим психологом, і Джон був вдячний за те, що вона змогла трохи заспокоїти його. Звісно, разом зі своїми друзями.

А ще він не міг зрозуміти: чи просто так вирішила вона взяти його під свою опіку? Йому здалося, чи Саманта зробила ледь помітний наголос, коли сказала, що Макс – її колега? Чи означав цей наголос: «А не щось інше, про що ти міг подумати»?

Що було абсолютно точно – це те, що таких людей він досі не бачив. Цільних. Які щось мають у собі. Які можуть чогось прагнути, і щось робити, щоб цього досягти. І не дивно, що не бачив. Чого можна прагнути у Корпусі? І які досягнення мати? Усі його саморобні годинники – це іграшки. Це усе нічого не варте. У тому світі. А у цьому?

З дороги, яка йшла поміж деревами, автомобіль виїхав на іншу, більш широку та із твердим покриттям. Джон пригадав, що воно називалося асфальтом. Принаймні, він колись читав про це. Правда, у асфальті деінде були ями. Містер Барр збільшив швидкість. Назустріч стали траплятися інші автомобілі, але більш низькі, ніж їхній, та закриті. Джон зрозумів, що машина містера Барра була спеціально призначена для їзди поза дорогами. Так, він колись читав і про такі… Автомобілів було небагато, але двох однакових не трапилося на їхньому шляху.

-Ми вже біля міста? – Спитав він.

-Так, вже недалеко. Місто там. За греблею. – Саманта показала рукою.

Машина під’їхала до річки. Дорога звузилася, і містер Барр зменшив швидкість, виїхавши на греблю; вище неї був великий водний простір.

-Що це?

-Гребля – це наша електростанція. Гідроелектростанція, знаєш, що це таке? – Джон кивнув. - Повністю забезпечує місто електрикою; насправді, ми навіть не використовуємо її можливості повністю. Вона була розрахована на ту кількість людей, що жила тут колись. Тепер станція належить місту, а сама електрика для всіх безкоштовна. Її вистачає і на опалення взимку. А саме місто – на березі водосховища. Ми там ще й рибу ловимо… Ти, мабуть, уже зрозумів, що вода у нас чиста. Хто хоче – може посидіти із вудкою. Дехто каже, що це – класний спосіб провести час… Але є й промислові судна – ловлять сітками…

-А що роблять отам? – Джон показав рукою.

-Лагодять один з агрегатів. Роботи йдуть вже декілька тижнів.

Джон уважно подивився у той бік.

-Якщо ти працюєш у прокуратурі, а містер Барр – у поліції, то можете попередити їх. Бачиш отой підйомний механізм? Система блоків на ньому зроблена дуже небезпечно. Троси можуть обірватися, а там, я бачу, працюють люди поряд із ними.

-Добре, я скажу містеру Барру, вони перевірять… У нас зараз, на жаль, немає кому займатися такими речами. На самій станції все гаразд, а ці роботи виконує підрядник. Приватна компанія. У них бувають нещасливі випадки… А звідки ти це знаєш?

-Ну, я просто люблю механіку. І бачу, як саме якийсь механізм працює. І де він може зламатися…

-Точно Архімед! – Посміхнулася Саманта.

Автомобіль з’їхав з греблі. Проїхав повз металеву табличку на дерев’яному стовпчику, на якій було написано: The Only City.

Обабіч дороги поступово стали траплятися будинки. Деякі з них були напівзруйновані, деякі виглядали просто закинутими, іноді рослини затягували їх до даху, але у деяких жили люди. Хтось заїжджав на автомобілі з дороги у двір, хтось порпався біля будинку чи у садку. І ніхто не звертав увагу на відкритий автомобіль, один з пасажирів якого вбирав у себе враження та запам’ятовував кожну деталь.

-Це будинки, які побудовані до катастрофи? – Спитав Джон.

-Так. Їх дуже багато, і більшість не заселена. Люди просто кинули їх, коли евакуйовувалися... Деякі зруйнувалися. Але багато стоять, майже як були. Їх опалюють взимку за рахунок міста – щоб не руйнувалися від холоду. Взагалі, кожен бажаючий може зайняти порожній будинок безкоштовно. Тільки треба повідомити мерію. Але у них, звісно, треба робити ремонт, а це гроші… Але головне, що у нас просто немає у місті стільки людей, щоб зайняти їх.