Розділ I. Частина IІ. Як батько, як матір

Висока гора вінчала Землю, наче прадавній страж, що пережив народження острова і бачив усі його біди. З її вершини відкривався захопливий, майже нереальний краєвид.

Перед очима розстилалися зелені хвилі лісів, прорізані тропами й ручаями. Десь біля берега тулилися поселення — крихітні плями стріх, що притислися до води, а далі на рівнинах угадувалися інші села й дороги, які тяглися до великої столиці.

За всім цим лежав Великий океан — безкраїй, живий. Він переливався від яскравої лазурі до важкого свинцевого синього, наче дихав разом із вітром, ховаючи за собою Далекі землі. І, звісно ж, маяк Світанку. Тонка кам’яна вежа, спрямована в небо, ніби вказівний перст. Звідси він здавався зовсім крихітним, але все одно його було видно — так, ніби острів не хотів випускати його з поля зору. Як-не-як, головний орієнтир для нічних морських мандрівників.

Біля входу в широку печеру на вершині гори почулися легкі, швидкі кроки. З туманної півтіні з’явився низький силует. Невелика істота, яка заледве сягала метра на зріст, зупинилася на кам’яному майданчику й обережно озирнулася назад.

На її голові по обидва боки росли товсті вусики — по три з кожного боку. Довгі й гнучкі, у спокійному стані вони звисали майже до краю широкої мордочки. Зараз же вони насторожено піднялися, тремтячи від кожного шелесту вітру. Істота прислухалася. Тиша.

Він кивнув у бік туману, наче комусь невидимому, і раптом різко зірвався з місця. Короткі лапи швидко перебирали каміння. Старі захисні окуляри, закріплені пов’язкою навколо голови, з’їхали набік, але звірок навіть не помітив. Він біг до самого краю. І, не сповільнившись ні на мить, стрибнув. Тіло шугнуло вниз. На мить світ перетворився на стрімкий потік неба і скель. Звірок розкинув лапи і радісно закричав високим, майже співучим голосом:

— У-а-а-в-а!

Відповідь прийшла майже миттєво. З глибини неба, наче випірнувши з хмар, під ним пронеслася прадавня істота — величезний крилатий ящір. Його тіло вкривала щільна луска, що переливалася відтінками штормового моря. Вдовж хребта вона темніла глибоким індиго, а на черевці ставала світло-лазуровою, майже прозорою. По боках розсипалися дрібні золотисті цятки, що спалахували на сонці, наче іскри. Голова ящера, прикрашена кістяним гребенем, випромінювала хижу велич. Бурштинові очі спокійно ковзали по горизонту, ніби істота відчувала сам вітер. Широкі перетинчасті крила нагадували вітрила старовинних кораблів. У польоті вони креслили в повітрі плавну дугу, наче візерунки морських течій. На могутній спині, одразу за основою шиї, було закріплене сідло з потертої дубленої шкіри. Ящір різко розправив крила, сповільнюючи падіння. Наступної миті він спритно підхопив пахолка. Той, не розгубившись ні на секунду, сковзнув у сідло й упевнено вмостився на своєму місці. Ящір зробив широку петлю в повітрі, вирівнявся і рвонув уперед.

Тим часом на краю урвища з’явилася ще одна постать. Звірятко того ж виду вибігло на кам’яний майданчик. Окулярів на ній не було. Поверх густої сірої шерсті вона носила прості утеплені штани, а грудну клітку перехоплювали смуги тканини, намотані хрест-навхрест. Це була самка. Про це свідчили м’якість рухів, тонші лапи й невелика копа сірого волосся, що піднімалася між вусиками на макушці. Вона зупинилася біля самого краю і прикрила очі лапою від яскравого сонця.

— Вдалого тобі польоту! — прокричала вона. У відповідь донісся радісний лемент:

— Ю-ху-у! Ва-ва-ува!

Ящір зрозумів команду. Він різко злетів угору, вище за скелястий виступ. Тієї ж миті вершник відштовхнувся від сідла і зробив у повітрі перекид. Тіло перевернулося — і він каменем полетів униз головою.

— Ме-ейбл! — закричав він.

Вусики звірятка, що стояло на скелі, миттєво піднялися. Мейбл зірвалася з місця і без найменшого вагання стрибнула слідом, розставивши лапи вбік. Вітер засвистів навколо. Каміння й скелі пронеслися повз. Вона вхопила напарника за лапу, підтягнулася і спритно застрибнула йому на спину, міцно обійнявши його.

— У-а-а-в-а!

Почувши заклик, ящір круто пішов у штопор і наступної миті підхопив їх обох, уносячи геть від скель — у відкрите небо над Землею.

— Що тобі вдалося дізнатися, Джоне?! — прокричала Мейбл, намагаючись перекричати шум повітря.

— Це сталося в Сейлосі! — відповів він. — Думаю, вона могла вкрасти нашу воду… або реанор!

— Розкажеш?!

— Кілька днів тому до мене прийшов Джої. Він сказав, що в Сейлосі на нього напали. На одній із вулиць на дах будинку видерлася якась дівчина. У неї був лук. Біла сорочка, такі ж штани й мантія з каптуром. Вона почала стріляти в нього, вигукуючи прокльони високим голосом. Кричала: «Навіть після смерті я прийду за тобою!»… «Тобі від мене не сховатися!».

— І що далі?

— На наконечниках її стріл були закріплені мішечки з фарбою. Коли стріли вдарялися в землю, навколо спалахували хмари червоної та синьої фарби.

— Показуха… — усміхнулася Мейбл.

— А сміх у неї був… — продовжив Джон. — Високий, істеричний. Джої встиг сховатися за рогом. А вона раптом закричала: «Дивіться всі на мене!»

— І?

— Скинула каптур. І всі побачили її білу, як смерть, шерсть. Вона дістала кинжал… і перерізала собі горло. Синя кров стікала з даху.

Кілька секунд вони летіли мовчки.

— І хто це був? — запитала Мейбл. — Біла шерсть… без акценту… мабуть, із Віридіани?

— Кхм, — Джон пирхнув. — Ми з тобою теж говоримо без акценту. Вона не з нашого народу, — він глянув униз, на ліси Землі. — Перехожі впізнали її. Це була панна Естервейл.

— Дім Естервейл? Але ж вони мертві вже багато років. Убиті. Їх усіх поховали на кладовищі біля Світлонародженої.

— Навіть більше скажу, — відповів Джон. — Уже наступної нічної пори панна Естервейл пробралася в дім Джої… і виконала свою обіцянку.

— Його дружина її бачила?