Розділ I. Частина I. На порозі пригод

Великий океан

Легкий морський бриз ковзав по вітрилах, м'яко колишучи їх, ніби невидима рука вітру лагідно підштовхувала корабель до омріяної мети. Однощоглове судно, старе, потемніле від солі й нескінченних мандрів, тихо поскрипувало кожною дошкою. Час від часу хвиля підіймала його знизу, і тоді корпус із глухим стогоном нахилявся набік, наче бурмотів: «Ще тримаюся... ще пливу...». Раптовий сплеск ударив у ніс корабля, змусивши його злегка хитнутися. Майже одразу по палубі залунали швидкі легкі кроки.

До самого носа судна вибіг маленький звірятко років восьми чи дев'яти. Рудувате, жваве, мов іскра, що щойно вихопилася з багаття. Кіт. Як і всі діти народу Сар'кха, він рухався впевнено й спритно. Худорлявий, із коротким хутром ніжного рудуватого відтінку, він носив великі пустельні окуляри, що кумедно гойдалися на голові. На грудях виблискував тритовий нагрудник, очевидно, подарунок батька, «щоб ріс справжнім воїном». Коліна захищали грубі наколінники, а туго заплетені дреди, зачесані набік, підстрибували в такт кожному кроку. Хвіст весело метався з боку в бік. Витягнувши лапу вперед, хлопчик захоплено вигукнув: 

— Земля! Земля-а-а!, — радість переповнила його настільки, що він підстрибнув на місці й мало не гепнувся назад на палубу.                                                                                                                                  — Гей! — долинув із корми трохи хриплуватий, але добродушний голос. — Відійди від краю, морське кошеня. Ще впадеш за борт. І хто тоді тебе витягатиме?

Кіт одразу озирнувся й стрімголов помчав хиткою палубою до стерна. Там стояв його батько. Високий, кремезний Сар'кха з коротким хутром такого самого теплого рудуватого кольору. На голові поблискували потерті пустельними вітрами захисні окуляри. Праву щоку перетинали три широкі борозни від пазурів Шрікке, старий шрам, який давно став частиною його обличчя. Він упевнено тримався за стерно, ніби був із кораблем єдиним цілим. Коли син підбіг, чоловік усміхнувся куточком пащі й однією лапою міцно обійняв його за плечі.

— Ну що, — промовив він, дивлячись удалину, — сьогодні ти вперше ступиш на Землю. І якраз напередодні Дня Троянд. Радієш?, — очі Кіта стали такими великими, ніби він хотів охопити ними весь світ.
— Я ніколи не бачив стільки зелені! — батько лагідно скуйовдив йому шерсть.
— У лісах її ще більше. Якщо хочеш, затримаємося на святі. Не поспішатимемо повертатися до Дюн. Але, варто лише сказати, і так і зробимо.

Біля самого берега, на високій скелі, здіймався маяк. Величний, білосніжний, він височів над морем, мов непорушний вартовий. На його верхівці золотавим полум'ям сяяв вогонь, ніби сам кликав мандрівників із далеких земель. Кіт завмер. Його рот мимоволі прочинився, а подих перехопило від захвату.
— Тату... — ледь чутно прошепотів він. — Він... справжній? Такий самий, як Примарний Монумент? — батько тихо всміхнувся.
— Майже. Тільки цей маяк не зруйнований. І, знаючи, про що ти зараз запитаєш... так, на нього можна піднятися. Усередині є сходи до самого верху, — очі хлопчика засяяли ще яскравіше.
— Правда?!
— Авжеж.
— Дякую! Дякую!
 

***

Корабель і далі впевнено розтинав хвилі, легко ковзаючи по морській гладіні міцним кілем. Кіт без перестану бігав палубою від борту до борту, ніби сподівався побачити щось більше, ніж безкраї простори океану. То видряпувався на ніс судна, звісивши лапи над водою, то вдихав свіже повітря, у якому вже відчувався ледь вловимий запах Землі. Його дзвінкий дитячий сміх раз у раз розлітався над хвилями.

— Тату! — гукнув він за кілька хвилин, знову підбігши до стерна. — А що таке День Троянд?
— Хм... — батько замислено звів брову, ніби міркуючи, з чого краще почати. — Раз на рік на Землі влаштовують велике свято. У прибережних поселеннях збирають трояндові пелюстки. Дуже багато. Їх складають на вози й везуть до столиці, Віридіани. Там пелюстками вкривають усі вулиці... до останньої, — Кіт слухав, затамувавши подих і не зводячи очей із батька, наче той розповідав легенду про самих богів. — Потім Король і Королева проходять цією дорогою до самого океану. А за ними йдуть мешканці міста й пускають вінки на воду, загадуючи найзаповітніше бажання. Кажуть, що це ще й дар морським демонам... Принаймні так розповідають старійшини. Щоб хвилі не поглинули Землю.
— І ми це побачимо? Ми теж будемо там?
— Якщо хочеш, то будемо.
— Так! Так!
 

***

За кілька десятків хвилин корабель м'яко торкнувся дерев'яного причалу. Канати швидко перекинули на берег, гаки клацнули, міцно фіксуючи судно, і воно слухняно завмерло біля пристані. Щойно поклали трап, Кіт першим кинувся до виходу, але батько вчасно схопив його за комір.

— Не поспішай. Земля від тебе нікуди не втече.

Берег зустрів їх запахом солі, мокрого піску й свіжої риби. Уздовж води вишикувалися невеликі будиночки, а між ними безупинно снували звірята. Одні тягнули важкі рибальські сіті до сушарок, інші розвантажували кошики, повні креветок, треті штовхали візки, навантажені дерев'яними ящиками.

— Ласкаво просимо до Світанку.

Порт жив власним життям. Вузькими вуличками біля пристані безперервно рухалися мешканці: хтось волочив мокрі сіті, хтось із важким зітханням закидав ящик на плече, хтось котив тачку, наповнену свіжою рибою. Різноголосий гомін, дзенькіт металу, крики морських птахів і шум прибою зливалися в єдиний живий ранковий хор. Та погляд Кіта знову прикував до себе маяк. Він височів на прибережній скелі, мов стародавній вартовий, що століттями охороняє вхід до Землі. Високий, суворий і водночас величний, він здавався ще грандіознішим зблизька. Світлий камінь теплішав під сонячним промінням, і Кіт не міг відірвати від нього очей. Серце шалено калатало від усвідомлення, що все це справжнє.

Таке велике... Таке величне... Земля відразу здалася йому зовсім іншою. Яскравою та зеленою. Сповненою запахів і звуків, яких ніколи не буває в Дюнах.