Пролог. Вітаємо на Землі

— Колись давно, на загубленому серед нестримних, розбурханих вод Великого океану материку, який усі називали просто Землею, холодним шепотом почали ширитися моторошні байки про прадавній жах. Про хворобу, що безжально перетворювала все живе, усе, в чому ще билось серце, на безмовний монолітний камінь, — високий, мелодійний голос оповідачки заворожував слухачів, змушуючи їх затамувати подих. — Варто було лише цій підступній спорі торкнутися пухнастого хутра, і вороття вже не існувало. Та зараза манила отруйною красою, виблискуючи райдужними переливами, немов коштовний самоцвіт. Смарагдові, бузкові й лазурові відтінки спліталися у м'який оксамитовий килим. Мешканці лісів із жахом нарекли його Морохом. Він повільно виповзав із первісних хащів, мов жива ртуть. Морох оповив столітні дуби, скувавши їхню кору мерехтливим саваном. Жадібно висмоктував життя з виснаженої землі та перетворював прекрасних, безтурботних лісових дів на мовчазні кам'яні статуї, приречені навіки застигнути в останньому русі. Невдовзі отрута проникла й у кришталеві артерії гірських річок. Спори осідали у воді, несучи смерть кожній живій істоті, що опинялася нижче за течією. У той самий час... — голос оповідачки став напруженим, майже крижаним. — ...у сліпучій, потопаючій у розкошах Віридіані Король насолоджувався власною безпекою. Під захистом білокам'яних веж, що здіймалися до самісінького неба, він тішився тим, що Морох не торкнувся ні його палацу, ні його підданих. Доля лісів і тих, хто в них жив, монарха не хвилювала. Його горде серце палало зовсім іншим бажанням. Помстою. Він прагнув стерти з лиця Землі вигнанців, яких вважав потворною плямою на бездоганному обличчі свого королівства. «Нехай Віридіана купається в золоті, а всі інші виживають серед крові та бруду, як уміють», було його неписаним законом. До столиці нескінченним потоком стікалися купці, спокушені багатством королівства. Вони привозили дивовижі з далеких земель, рибу, коштовні тканини й химерні дрібнички, обмінюючи їх на священні дари Землі. Та сам Король, охоплений параноїдальним страхом, замкнув власний народ у позолоченій клітці. Він заборонив підданим сходити зі звичних торговельних шляхів. Його суворий наказ відлунням розносився тавернами, ринками та міськими площами: «Торгуйте лише безпечними дорогами! Але борони вас Світлонароджена зробити бодай крок у лісову хащу! Там підступні лісові діви заманять вас у свій вічний танок. Не смійте наближатися до диких гір. У них причаїлися жорстокі вигнанці, що ненавидять усе живе. Бережіть свої крихкі душі, бо страх уражає сильніше за будь-який меч.» І довгі, безпросвітні роки Земля мовчки жила під владою цього страху. Та це був лише початок...

Коли останні слова розчинилися в тиші, дзвінкий дівочий голос урвався так само несподівано, як і лунав. Над площею зависла напружена мовчанка. Невисока, тендітна постать плавно підвелася з трона, майстерно сплетеного з живих стебел і пишних трояндових бутонів, що палали насиченим багрянцем. Глибокий каптур майже повністю приховував її очі, дозволяючи сонячному промінню торкнутися лише тонкого пасма волосся пронизливо-рожевого кольору, яке вибилося назовні. Погляд загадкової гості ковзнув уперед. 

Перед нею розкинулося прибережне поселення Роузвотер. Усе довкола дихало затишком і безтурботністю. Невеликі будиночки з білими вапняковими стінами, вузенькі звивисті вулички, прогріті літнім сонцем, і легкий морський бриз, насичений запахом солі та йоду, створювали картину справжньої ідилії. Біля самої кромки бірюзової води, де хвилі розбивалися о берег бурхливою піною, та лунав безтурботний дитячий сміх. То були муррани.

Невеликі пухнасті створіння з рожевими носиками, чутливими вушками та короткими кумедними хвостиками. Їхнє хутро виблискувало теплими барвами, від попелясто-сірого до насичено рудого й благородного золотавого. Малеча, жвава й невтомна, мов сонячні промінці, бігала берегом, бризкаючись у прибої. Хтось красувався у легких шортах і жилетках, а хтось зовсім не носив одягу, насолоджуючись теплом літнього дня. Та серед цього веселого галасу двоє дітей одразу впадали в око. Вони були чужинцями. Діти пустельного народу сар'кха. Прибульці з далекого материка відрізнялися від мурранів коротшим, гладеньким хутром кольору нагрітого сонцем пісковику. На головах у них були масивні захисні окуляри, а міцні шкіряні нагрудники й добротні штани до колін безпомилково видавали мешканців суворих пустель. Їхні туго заплетені дреди весело розгойдувалися під час кожного стрибка, а щирий сміх гармонійно зливався з дитячими голосами мурранів.

Проте ближче до центру поселення святковий настрій безслідно зникав. Там стояли дорослі муррани. Високі, кремезні, з могутніми лапами й густими хвостами, що застигли від напруження, вони скидалися на висічені з кременю статуї. Їхні обличчя скам'яніли у суворих гримасах, а в глибині трохи розкосих очей читалося холодне, майже крижане відчуження. Жодної усмішки. На постать у просторому балахоні вони дивилися з неприхованою зневагою. Трохи осторонь, мов самотня скеля, стояв дорослий воїн сар'кха. Його широкі плечі вкривала міцна шкіряна броня, за спиною висів великий мисливський лук, а захисні окуляри були недбало підсунуті на лоба. Він не промовив ані слова, проте уважний погляд безперервно стежив за кожним рухом незнайомки на троні. Так досвідчений хижак терпляче вичікує єдину мить, коли можна завдати смертельного удару.

— Приготування до Дня Троянд тривають повним ходом, — тихо, але напрочуд виразно мовила постать на троні, повільно оглядаючи притихлу площу. — Бачу, багряні пелюстки вже зібрані... — вона ненадовго замовкла. — Що ж... горді мешканці Роузвотера... муррани... і ви, сар'кха... — тонка лапа, вкрита фіолетовим хутром, повільно піднялася вгору. Пальці стиснулися в міцний кулак. — Ви великодушно прийняли мене під своїм дахом... Але саме ви згодом вигнали мене, осліплені власною гординею. Хоч саме я вирвала живу душу зі смертоносних пазурів. Мороху тут немає. Його скверна не торкнулася ваших домівок... — її голос стих. Він перетворився на глухий, моторошний шепіт, від якого по спинах присутніх пробіг холод. — Але є дещо інше... Страх... Страх сильніший за будь-яку зброю.