РОЗДІЛ 14: Організація, що не любить магів 

РОЗДІЛ 14: Організація, що не любить магів 

(У якому нічні вулиці пахнуть дощем і залізом, а люди полюють на магів) 

Андріївський узвіз завжди здавався Кірі трохи театральним. Вдень він був повний туристів, сувенірних яток, художників з полотнами та запаху свіжої кави. Але зараз, у вечірній тиші, це місце було зовсім іншим: бруківка тьмяно блищала після дощу, ліхтарі відкидали довгі тіні, а старі будинки, здавалося, дивилися на них порожніми вікнами. 

— Атмосферно, — пробурмотіла Кіра, поправляючи шкіряну куртку й засунувши руки в кишені. 

Артур ішов попереду, обмацуючи лапами кожен камінь, наче перевіряв їх на міцність. 
— Атмосферно — це коли тобі приносять каву в ліжко. А це, люба моя, називається: «тут буде халепа, і я відчуваю її вусами». 

Лада озирнулася, злегка всміхнувшись. 
— Тобі б книжку писати з такими афоризмами. 

— Я вже пишу, — гордо відповів Артур. — Робоча назва: «Як вижити в місті, яке вас не любить, і залишитися пухнастим». 

Кіра пирхнула, але всередині була напружена. Відтоді як вони вийшли з Архіву, вона відчувала на собі чийсь погляд. Наче хтось невидимий проводив по її свідомості холодними пальцями, перевіряючи, чи вона ще тримається. 

— Ти це теж відчуваєш? — тихо запитала вона у Лади. 

— Відчуваю, — кивнула та. — Але не дивись у тіні. Якщо вони побачать, що ти бачиш їх — вони стануть ближче. 

Кіра ковтнула й міцніше засунула руки в кишені. 

На повороті вони почули крик. Не гучний, але такий, від якого мороз ішов шкірою. Вузький провулок зліва був залитий тінню, і саме там кілька постатей затиснули хлопця. Той відчайдушно намагався вирватися, але руки його були скуто залізними ланцюгами з накинутими на них дивними вузлами. 

— Чорт, — прошепотіла Лада. — Це ж мисливці. 

— Які ще мисливці? — Кіра відчула, як у грудях щось стиснулося. 

І тоді вона придивилася. Люди. Просто люди — але в їхньому одязі й рухах було щось холодне, механічне. Чорні куртки без жодних відзнак, рукавички, в руках предмети, від яких нутро стискалося: ніж із обсидіану, мішечок із сіллю, ланцюг із залізними кованими символами. Один тримав довгий ціпок, на кінці якого світилася металева пластина з різьбленими рунами — і кожного разу, як він підносив її ближче до хлопця, той здригався від болю. 

— Вони ж… вони не маги, — прошепотіла Кіра. 

— І саме тому вони небезпечніші, — пробурмотів Артур. — Маг може помилитися. Людина з фанатичною ідеєю — ніколи. 

Кіра відчула, як серце вдарило швидше. У неї був вибір: відвернутися і піти, чи втрутитися. Лада дивилася на неї мовчки, але в її очах був готовий вогонь — вона вже тримала руку на своїй сумці з травами й амулетами. 

Хлопець у провулку знову крикнув. І Кіра зрозуміла: відійти — значить стати такою ж, як ті, хто забуває. 

Вона зробила крок уперед. 
— Ми не можемо лишити його. 

— О, чудово, — Артур зітхнув і струсив хвостом. — А я вже мріяв провести спокійний вечір, може, навіть поїсти. Ну, гаразд. Коти, як відомо, завжди лізуть у найбільші халепи. 

Він вишкірився на тіні у провулку. 
— Гей, каменюки без фантазії! А ви знаєте, що котів у Києві більше, ніж вас? 

На цих словах кілька голів повернулися до них. І тоді Кіра вперше побачила їхні порожні очі, холодні, як камінь. 

Їй стало не по собі, бо це були не привиди і не тіні. Це були люди. І вони полювали. 

— Йдіть звідси, — тихо сказав один. — Це не ваша справа. 

— Ага, щас, — пирхнув Артур, обережно ставши між Кірою та нападниками. — Це саме наша справа. Бо наша справа — встрявати, де небезпечно. 

— Вони з Братства, — прошепотіла Лада, стискаючи в руках амулет. — Відступіть. 

Кіра відчула, як щось гаряче й важке піднялось усередині. Вона глянула на хлопця — переляканого, зі скривавленим обличчям. Якщо вона піде зараз — його просто доб’ють. 

— Ні, — прошепотіла Кіра, і зробила крок уперед. 

— Дівчинко, — один із чоловіків підняв руку, в якій стискав коротку палицю з вбудованим металевим каменем на кінці, — це останнє попередження. 

— Ти вибрав не ту дівчинку, — відказала Лада й метнула у його бік жмут трави, що спалахнув зеленим вогнем. 

Вибух світла засліпив на секунду весь провулок. Хлопець скористався цим, важко піднявся й кинувся навтьоки. Один із братчиків спробував схопити його за куртку, але Артур різко шугнув між ногами нападника й уп’явся кігтями в литку. Той зойкнув, і хлопець вислизнув у темний двір, зникаючи серед арок. 

— Один мінус, — задоволено буркнув Артур, не відпускаючи. — Двоє залишилися. 

Другий братчик кинувся на Кіру. Вона встигла підняти руки — і світ довкола затремтів. Бруківка під ногами ворухнулася, а з глибини пролунало щось схоже на відлуння дзвону. Чоловік спіткнувся, втративши рівновагу, і врізався у стіну. 

— Ого, — вирвалось у Кіри. — Це я зробила? 

— Не час для відкриттів! — крикнула Лада, відштовхуючи третього нападника своїм сяючим амулетом. 

Нападники відступили на кілька кроків, розставивши руки так, ніби ловили невидиму хвилю. Їхні очі світилися холодним сірим блиском. 

— Ви не розумієте, — промовив один. — Ці, як він, — він кивнув у бік, де зник хлопець, — небезпечні для міста. Ви граєте проти себе. 

— Небезпечні для міста? — Артур виплюнув шерсть і вишкірив зуби. — Ні, друже, небезпечні для міста — це ви.  

Лада знову підняла амулет, Кіра — стиснула кулаки, і в цей момент із темряви провулку долинув голос: 

— Досить. 

Мирослав вийшов на світ, обличчя напів у тіні, чорне волосся вологе від дощу. Його погляд був спокійним, але в тому спокої читалася загроза. 

— Відступіть, — сказав він рівно. — Ви не готові до того, що буде, якщо продовжите. 

Братчики завмерли. Мить тягнулася, напруга була такою, що повітря здавалося важчим. Потім один із них кинув короткий знак рукою, і вони розчинилися в темряві, немовби провулок сам їх поглинув.