РОЗДІЛ 13: Дощ, що пам’ятає імена 

РОЗДІЛ 13: Дощ, що пам’ятає імена 

(У якому краплі говорять більше, ніж люди, і напруга між тими, хто поруч, стає майже небезпечною) 

Небо було низьким, важким, хмари — темні, сріблясто-чорні, з відблисками, схожими на літери, повітря гуділо. 

Кіра зробила крок на бруківку й відчула, як ще одна крапля впала їй на щоку. Вона витерла її — і завмерла. 

Крапля прошепотіла. 
Не звук, не дзвін — шепіт. Тихий, але виразний: 
 — …Іванко… 

Її серце стиснулося. 

— Ви це чули? — різко спитала вона, озираючись на Ладу, Мирослава й Артура. 

— Що саме? — Лада вже притискала до себе сумку, з якої виглядав маленький ріжок. Той тріпотів, ніби радів наближенню бурі. 

— Ім’я. Крапля сказала ім’я, — пояснила Кіра. 

Артур серйозно пирхнув і зістрибнув на лавку під аркою. 
 — О, прекрасно. Почалося. Тепер навіть атмосферні опади тебе переслідують. 

— Це не жарт! — Кіра провела пальцями по руці, й на шкірі лишилася волога. Краплі падали частіше, кожна звучала. Спершу вона думала, що то просто гул міста, але ні — кожна з них нашіптувала слова. 

— …Марта… 

 — …Оксана… 
 — …Петро… 

Знайомі й чужі, жіночі й чоловічі, давні й нові. Кожна крапля несла чуже ім’я, ніби місто розсипало свою пам’ять на воду. 

Лада зітхнула. 
 — Це дощ, що пам’ятає. Старе явище. Він буває тоді, коли Київ переписує свої вузли. Коли треба щось забути, а щось згадати. 

— Тобто місто зараз… що, перетворює себе? — запитала Кіра. 

— Воно це робить постійно, — відповів Артур. — Просто не завжди ми встигаємо підняти голову, щоб помітити. 

Вулиця навколо спорожніла. Людей не було — ніби сам Київ вирішив прибрати їх з дороги, залишивши лише чотирьох подорожніх. Ліхтарі мерехтіли жовтим світлом, але крізь дощ вони здавалися розмитими, мов плями на старій карті. 

Кіра йшла повільно, простягнувши руку вперед. Краплі падали на долоню, і кожна звучала по-іншому. 

— …Анна… 
— …Дмитро… 
— …Софія… 

Вона відчувала, як від кожного імені в грудях тремтіло — ніби слова хотіли залишитися в ній. 

Мирослав ішов поруч, мовчазний, з піднятим коміром куртки. Його темне волосся прилипло до чола, але він не намагався витерти його. Його погляд був уважним, але далеким. 

— І ти теж це чуєш? — запитала Кіра. 

Він ледь кивнув. 
— Імена. Вони шукають когось. 

— А кого? 

— Можливо, тебе, — відповів він так тихо, що вона ледве почула. 

Кіра відчула, як у животі защеміло. Вона відвела погляд, але вуха палали від його тону. 

Артур скочив їй на плече, мокрий, але гордий. 
— Дурниці. Імена тут для всіх. Просто ти їх ловиш, бо ти… як там… радіоприймач з антенкою. 

— Дуже дякую, — зітхнула Кіра. 

Але саме в цю мить вона почула щось інше. Не випадкове ім’я. Не чуже. 

— …Рія… 

Слово впало їй у вухо, як камінь у воду. Вона різко обернулася — нікого. 

— Що? — одразу насторожився Мирослав. 

— Я почула… — Кіра зробила паузу, проковтнула клубок у горлі. — “Рія”. 

Лада витріщилася на неї. 
 — Та сама частина імені? 

— Так, — видихнула Кіра. — Воно прозвучало. Я чула. 

Вона спробувала повторити вголос, але як тільки вимовила — дощ загримів сильніше, і слово розсипалося, ніби його заглушили сотні інших імен. 

— …Олег… Марія… Гнат… Олена… 

І “Рія” зникло. 

Кіра застигла, розчарована. Ніби їй простягнули ключ, а в останню мить вихопили з рук. 

— Це і є його суть, — спокійно промовив Артур. — Ти чуєш лише уривки. Бо місто вирішує, що саме воно готове віддати. 

Він потерся мокрим носом об її щоку, і хоч його шерсть була холодна, відчуття було майже втішним. 

Краплі падали дедалі сильніше. Київ гудів, мов великий живий організм, який говорив одразу сотнею голосів. Кіра відчула, що це не просто дощ. Це було попередження. Кожна крапля падала на шкіру, і замість звичного плескоту звучало ім’я. Одне за одним: чужі, знайомі, страшні, теплі. Кіра вже не розрізняла, звідки вони. Вони сипались у голову, мов зливи чужих історій, і вона ловила себе на тому, що губи самі хочуть повторювати. 

— …Василь… Катерина… Орест… — уривки змішувались, і від цього паморочилось у голові. 

Вона підняла руку — на долоні блищала крапля, і в ній, замість відбиття ліхтаря, вона побачила літери. Вони горіли м’яким світлом, але щойно вона кліпнула, вони розсипались у воду. 

— Це ненормально, — прошепотіла вона. 

— Нормально для Києва, — відгукнувся Артур, який сидів на її плечі, виглядаючи як мокрий і надзвичайно сердитий кіт. Його шерсть збилася в жмутки, хвіст тремтів, і він виглядав схожим на старого щура. — А от ненормально для мене, що я тут без парасолі. Де моя повага як до магічного кота? 

— Тобі парасолька не допоможе, — відрізала Лада, прикриваючи сумку від крапель. — Тут дощ проходить крізь тканину. Він тече прямо в пам’ять. 

— Ага, чудово, — пирхнув Артур. — Тобто тепер у мене в голові буде голос якогось Гната чи Феофанії? Спасибі, дуже хотів. 

Кіра усміхнулась крізь напругу, але відчувала, як груди стискає. Ім’я “Рія” все ще дзвеніло в ній, мов срібний дзвоник, що завис у повітрі. 

Вона озирнулася — Мирослав ішов поруч, мокрий до нитки, але спокійний, мов сам дощ слухав його. Його погляд був спрямований на неї, і в цьому погляді було щось таке, що змушувало забувати слова. 

Її серце зробило тихий кульбіт. Вона вдавала, що дивиться на калюжу, але відчувала, як щоки горять. 

— Не слухай усе, — раптом сказав він, тихо. — Інакше втопишся. 

— А як це “не слухати”? — Кіра майже розсміялася. — Воно ж просто лізе в голову. 

Він на мить торкнувся її руки — легкий дотик, але його тепла вистачило, аби серце знову підскочило. 
 — Обери одне. І тримайся за нього. 

Їх перебив Артур: 
 — О, прекрасно! Я знав, що так буде. Тепер у нас романтика під дощем. Давайте ще поставимо музику, станцюємо вальс і зробимо селфі для “Інстаграму”.