РОЗДІЛ 12: Архів у тіні 

РОЗДІЛ 12: Архів у тіні 

(У якому старий кавалер-привид виявляється не тільки залицяльником, а й носієм знань; а двері, яких удень нема, стають першою перепоною на шляху) 

Ранок зустрів Кіру втомою, важчою за ковдру. Здавалося, ніби ринок досі тримає її в собі: запахи металу й прянощів в’їлися в пам’ять, очі в банках досі дивилися на неї щоразу, коли вона заплющувала власні. 

— Ти виглядаєш так, ніби тебе вночі переслідував відділ кадрів пекла, — пробурмотів Артур, розвалившись на столі. — І програв співбесіду. 

— Дякую, — зітхнула Кіра, зав’язуючи волосся в хвіст. — Це ти мене тягав по ринку, так що скаржся сам на себе. 

— Я тебе не тягав, я тебе супроводжував, — з удаваною гідністю відповів кіт. — А це, між іншим, зовсім інша категорія. 

Вони домовилися зустрітися з Ладою біля кав’ярні на Подолі. День був сонячний, але весняне світло наче трохи хиталося, як після довгої ночі. Київ не приховував втому — і водночас підсміювався, гулом трамваїв і запахом кави. 

Лада сиділа на лавці з чашкою чаю кольору темного бурштину. Поруч із нею ворушився мішечок, з якого визирало щось пухнасте з ріжками. 

— Це що ще таке? — одразу насторожилась Кіра. 

— Це… тимчасово, — невинно всміхнулася Лада. — Маленький дух весняних дощів. Я врятувала його від алхіміка, який хотів продати його в банках. 

— Чудово, — Артур підскочив на лавку й зазирнув у мішок. — Живемо тепер із вологістю на лапах. 

Кіра всілася, і в грудях трохи відпустило: поруч із Ладою навіть важкі теми здавалися легшими. 

— Отже, — почала Кіра, — що це було вчора? Той ключ у крамниці Слів і Тіней… Він же справжній? 

Лада кивнула. 
 — Справжній. Але відкриє він не двері, а пам’ять. І то не твою, а пам’ять міста. Ключі такого типу ведуть туди, де збираються речі та імена, які світ намагається забути. 

Кіра здригнулася: слова Лади наче відгукнулися у ній. 

— І це місце… небезпечне? 

— Це ще м’яко сказано, — обізвався Артур. — Архів тіней — це не бібліотека, а радше смітник і цвинтар в одному. Туди звалюють усе, що Київ не хоче тримати на поверхні. 

— Архів тіней, кажете? — пролунало позаду. 

Усі троє здригнулися. З-за рогу вийшов знайомий привид. Той самий, з балу, у фраку з блідою квіткою в петлиці й манерами старого кавалера. Його постать напівпрозора, а обличчя світилося сумішшю пафосу й самовдоволення. 

— Ви знову! — закотила очі Лада. — Я ж казала вам не переслідувати мене. 

— Переслідувати? — привид приклав руку до серця. — Мадемуазель, я радше назвав би це наполегливим романтичним супроводом. 

— Супроводь кого хочеш, але не мене, — буркнула Лада, відпиваючи чай. 

Привид зітхнув театрально, але не відступив. Його погляд ковзнув до Кіри. 
 — А ви знаєте, юна панно, що ключ, який ви отримали, може відкрити двері, котрих удень не існує? 

Кіра ледь не вдавилася власним подихом. 
 — Ви… знаєте про ключ? 

— Ах, у свій час я бував у тому місці. І скажу вам — жодна дівчина не повинна туди йти без супроводу джентльмена, — урочисто заявив він, поправивши фрак. 

— І що ж це за місце? — тихо запитала Кіра. 

— Архів тіней, — відповів він майже пошепки. — Там оселяються імена, яких світ позбувся. Речі, що мали власну пам’ять. Кожен рядок, який колись стерли, кожен крик, який не записали. 

— От тільки не слухай його занадто уважно, — перервала Лада. — Цей кавалер любить драматизувати. 

— Драматизувати? — обурився привид. — Пані, я лише поетично окреслюю небезпеку! 

— Та ну, — фиркнув Артур. — Якщо цей пафосний примара ще раз скаже “мадемуазель”, я втрачу віру в майбутнє української некромантії. 

Привид удав, що не почув, і схилився до Кіри. 
 — Там, у темряві, тебе вже чекають. Бо ти несеш у собі те, що ніхто не повинен був зберегти. 

Кіра відчула, як у грудях щось похололо. 

— І що ж мені робити? 

— Знайти двері, яких немає вдень, — відповів він. — Але будьте обережні. Не всі, хто ходить у ті зали, виходять назад із власним іменем. 

На цих словах його силует затремтів і почав розчинятися, мов туман. Лише квітка з петлиці впала на землю, зів’яла — і теж зникла. 

— Ну чудово, — пробурмотіла Лада. — Знову його пафосні пророцтва. 

— І все ж… — Кіра поглянула на Артура. — Це правда? Двері, яких нема вдень? 

Кіт серйозно кивнув. 
 — Так. Архів тіней ховається саме так. Удень його входів не знайдеш. Вони з’являються тільки тоді, коли світ починає щось забувати. 

*** 

Вечірнє місто здавалося Кірі трохи чужим. Наче після ринку і всіх тих банок з очима, дитячих кісток у торбах і голосів у скляних баночках Київ тепер показував і свою іншу сторону. Більш темну, більш глибоку. 

Лада йшла попереду, її руде волосся світилося, наче полум’я у вітрі. Артур тримався осторонь — він не любив, коли треба “шукати щось невидиме”, і муркотів собі під ніс лайки на тему того, що “котів у цьому місті взагалі ніхто не цінує, а доводиться витягати людей із усіх магічних халеп”. 

— Отже, — сказала Лада, зупинившись біля арки старого будинку, на якому лишились старі барельєфи, — десь тут повинна бути точка. Архів завжди відкривається у місцях, де забули більше, ніж пам’ятають. 

— Наприклад? — Кіра обвела очима фасад. 

— Наприклад, — Лада торкнулася стіни, — цей двір. Люди тут живуть, але ніхто вже не знає, кого ці барельєфи зображають. Пам’ять стерлась. 

Артур підійшов і потерся боком об камінь. 
 — Ага. І якщо хтось буде чесати мене між вухами, коли ми це шукатимемо, я, може, навіть скажу, де двері. 

Кіра скривилася, але присіла, щоб провести рукою по кам’яній кладці. Тоді й відчула — холодний відблиск, наче крізь пальці пройшло щось невидиме. 

— Тут, — прошепотіла вона. 

На мить у стіні проявився прямокутник — двері, старі й облуплені, але варто було кліпнути, як вони зникли.