РОЗДІЛ 11: Вулиця, якої немає на мапі 

РОЗДІЛ 11: Вулиця, якої немає на мапі 

 (У якому Кіра потрапляє на чорний магічний ринок, бачить більше, ніж хотіла б, і розуміє, що у пошуку імені вони — не одні) 

Кіра прокинулась від відчуття, ніби хтось шурхотів у кутку її кімнати. Вона різко сіла, і лише тоді помітила — тінь від шафи наче ворушилась. Зітхнула: після балу й зустрічі з Гоголем навіть меблі здаються підозрілими. 

Артур уже сидів на підвіконні, облизуючи лапу, наче нічого дивного не відбувається. 

— Доброго ранку, Хранителько, — промовив він тим тоном, яким зазвичай повідомляють про хмару саранчі на городі. — Сьогодні буде цікаво. 

— Чим же? — Кіра позіхнула, але серце вже почало битися швидше. 

— Лада хоче показати тобі місце, куди навіть я не ходжу без крайньої потреби. 

— А що там? 

— Місце, куди потрапляють речі, яких не повинно існувати. І ті, хто готові їх купити. 

Кіра закуталась у ковдру ще щільніше. 
 — І ми йдемо туди? 

Артур хитро всміхнувся. 
 — Так. Бо якщо тобі пощастить, ти почуєш там щось, що стосується нашого маленького пазлу з іменем. 

*** 

Вони зустрілися з Ладою біля трамвайної зупинки, де зранку пахло свіжим хлібом і паленим цукром від кіоску з кавою. Лада була в темному довгому худі, з-під якого виглядала тканинна сумка, що тихо поскрипувала — всередині щось явно рухалось. 

— Ти впевнена, що це хороша ідея? — запитала Кіра, крокуючи поруч. 

— Ні, — без тіні сумніву відповіла Лада. — Але ж цікаво, правда? 

Вони звернули у вузький провулок між двома старими будинками. Здалеку він здавався просто сміттєвим проходом, але за крок простір змінився — стало темніше, стіни зблизились, а каміння під ногами наче просочене шепотом. 

— Не озирайся, — порадила Лада, коли вони пройшли ще кілька метрів. — Ця вулиця не любить тих, хто намагається знайти зворотній шлях. 

І раптом — вони вийшли на площу, якої Кіра ніколи не бачила на жодній мапі Києва. Повітря тут було густе, важке, як у підвалі, але насичене сотнями запахів — прянощі, метал, кров, старі книги, горілий віск. 

Ринок розкинувся вздовж кривих рядів яток і темних під'їздів. На прилавках у скляних банках плавали очі, серця і навіть пальці — деякі людські, деякі занадто дивної форми, щоб бути з цього світу. Поруч продавали кістки, обмотані червоними стрічками, маски з людських облич, що час від часу кліпали, та обереги, з яких сочилася чорна рідина. 

Кіра відчувала, як шлунок зводить від огиди, але водночас хотілося дивитися далі — ніби страх і цікавість сплелися в одне. 

Біля однієї крамниці стояв продавець, схожий на обгорілий силует: шкіра здавалася складеною зі шрамів, і коли він заговорив, ці “шрами” ворушилися, утворюючи слова. На його прилавку лежали зуби, розкладені рівними рядами, кілька з них пошепки сміялися, інші шепотіли якісь імена. 

Далі Кіра побачила ляльок, зшитих із ганчірок. Вони здавалися звичайними, доки не збагнула: в очниці вставлені справжні очі. Вони кліпали, і деякі поверталися в її бік. 

— Це… точно законно? — прошепотіла Кіра. 

— Тут поняття “закон” інше, — пояснила Лада. — Це чорний магічний ринок. Тут продають те, за що хтось готовий віддати частину себе. 

Артур ішов попереду, як справжній господар місця. Продавці кивали йому, хтось поспіхом прибирав товар під прилавок, хтось навпаки — виставляв напоказ найогидніше, щоб справити враження. 

У сусідньому ряду Кіра помітила жінку-продавчиню, яка тримала у кошику маленькі баночки. Усередині кожної, мовби у воді, плавали чужі голоси. Відкриваєш кришку — і з неї виривається крик, чиєсь зізнання в коханні або дитячий сміх. Жінка підморгнула Кірі, простягнувши баночку з тихим: «А ось цей голос схожий на твій…» 

Кіра похитала головою, швидше відвертаючись. 

Біля кутового прилавку вона раптом зупинилась. За столом сиділа дівчинка років десяти. Волосся в неї було заплетене в два тонкі косички, а на колінах лежав шматок тканини, на якій — кістки. Маленькі, майже тендітні, складені в охайні купки. 

Кіра відчула, як мороз пройшов по спині, коли зрозуміла — то були людські фаланги пальців. 

Дівчинка підняла очі й всміхнулась. 
 — Купите? Вони мої. Я росту — і нові виростають. А ці… зайві. 

Вона простягнула їй жменю дрібних кісточок, ніби цукерки. Деякі були обмотані червоною ниткою. 

— Не дивись, — тихо прошипів Артур, стаючи перед Кірою. — Це одна з угод, які краще не бачити. 

— Але вона ж дитина… — вирвалося в Кіри. 

— На цьому ринку всі — лише те, що вони продають, — сухо відповіла Лада. Її очі раптом стали зовсім серйозними. — Ходімо. 

Кіра ще кілька секунд дивилась на дівчинку, яка вже знову складала кістки в акуратні стопки. Маленькі пальці з дивною вправністю працювали ножиком, відділяючи нову кісточку від свіжої шкіри. І Кірі здалося, що та навіть не відчувала болю. 

 
— Це місце дуже відрізняється від Відьминого ринку. 

— Там торгують мріями, іменами, снами, — відповів Артур, не обертаючись. — Тут — плоттю, кров’ю і тим, що залишає шрами навіть на душі. 

Серед усіх цих жахливих, але дивно привабливих рядів Кіра раптом відчула, як хтось дивиться на неї. Це було не просто “погляд у спину” — це був тихий, але чіткий дотик до свідомості, як коли місто хоче, щоб ти обернулась. 

І вона обернулась. 

Між ятками, під аркою, що вела у темний провулок, стояв Мирослав. Волосся розкуйовджене, у темних джинсах, шкіряній куртці, з руками в кишенях і тією самою ледь насмішкуватою посмішкою, яка дратувала і чомусь гріла одночасно. 

— Ви тут, — сказав він, підходячи. — Я думав, ви уникатимете таких місць. 

— А я думала, що ти з’являєшся тільки у найбільш дивні моменти, — відповіла Кіра, намагаючись, щоб голос не зрадив її зацікавлення. 

Артур, який саме розглядав миску з блискучими чорними камінцями, пирхнув: 
 — О, знову “випадково” зустрілися.