РОЗДІЛ 10: Гоголь без голови  

РОЗДІЛ 10: Гоголь без голови  

(У якому день після балу виявляється ще дивнішим, ніж сам бал; Кіра шукає відповіді і знайомиться з письменником без голови) 

Ранок після магічного балу завжди трохи схожий на похмілля — навіть якщо ти не пила. 

Кіра лежала на боці, споглядаючи стелю, яка виглядала підозріло новою. Десь у стіні тихо цокав годинник, хоча вона не пам’ятала, щоб у неї вдома був годинник. Вікно було прочинене, й у кімнату просочувалося свіже повітря, насичене пилком, звуками трамваїв і легким ароматом старого паперу. 

— Це... я вдома? — хрипко прошепотіла вона. 

— Формально, так, — пролунав знайомий голос із підвіконня. — Але твоя оселя трохи... посунулася. 

Артур, із чашкою кави в лапах (звідки він її взяв, Кіра вирішила не питати), виглядав цілком задоволеним собою. 

— Поясни. Посунулася? 

— Магічна реальність іноді... наближається, — Артур знизав плечима. — Твоє помешкання тепер стоїть на межі шарів. Технічно — це ще Київ. Але той, який згадують тільки бабці з Липок і перевертні з Оболоні. 

— Це точно ранок після балу, — зітхнула Кіра. — І я все ще у фентезі. 

— Ну, вже ближче до урбан-фолк-нуарного чару. Але не будемо сперечатися. Краще вдягайся, ми маємо план. 

— Ми? 

— Так, ми. Бо сьогодні твоя нова знайома, Лада, запросила тебе в мандрівку. Маленьку екскурсію. Знаєш, таку... де екскурсовод не завжди людина, а пішохідні зони часом кусаються. 

— Ти жартуєш? 

— Ніколи. Ну майже. 

*** 

Коли Кіра вийшла з під’їзду, день був дивно яскравим. Повітря щільне, ніби настояне на липовому цвіті й запитаннях. Біля воріт її чекала Лада. У неї був той вигляд, який має людина, яка збирається у цікаву подорож, очі блищали, радісна посмішка, тремтяче тіло від нетерпіння очікування. 

— Спала? — спитала вона без прелюдій. 

— Не зовсім. 

— Чудово. Найкращий стан для контакту з магічними шарами. Пограничність. Йдемо. 

Вони рушили вниз старим провулком, де плитка хрустіла, ніби їм під ноги сипали суху музику. Лада тримала в руках невеликий бурштиновий амулет. Він світився м’яко, як вечірній вогник у вікні старої бібліотеки. 

— Київ не просто місто, він складений із історій, деякі з них померли, деякі живуть, а деякі... прокидаються тільки тоді, коли з’являється хтось, хто може їх побачити. 

— Це ти про мене? 

— А ще про одного персонажа, з яким сьогодні зустрінемось. Його ім’я ти чула. 

*** 

Старий двір на Ярославовому Валу був тихий. Птахи не співали, а вітер поводився, як сторож у нічну зміну, хрипко й без поспіху.  

— Він чекає, — кивнула Лада. — І, так, він трохи... неформат. 

Кіра ступила за нею, і раптом зупинилась. У центрі двору, прямо під скрюченим деревом, сиділа постать у чорному сюртуку, старомодному, проте чистому. В руках ця постать тримала... голову. 

Так, саме голову — з темним волоссям, гострим носом, трохи насупленими бровами і вусами, що тремтіли від кожного подиху. 

— Ага, — пробурмотала голова. — Хранителька, прийшла, а ти доволі висока і витончена.  

— Зачекай... — прошепотіла Кіра. — Це... Гоголь? 

— У плоті, або радше без неї, — зітхнув тулуб. Рука ніжно поправила голову в долонях, аби та не з’їхала. 

— Вперше, до речі, хтось із хранителів не втік одразу, побачивши мене, — пробурмотіла голова, і її брови злегка зсунулись. — Одні падали, інші кричали, одна почала співати псалми. 

— А я от думаю, чи мені це сниться, чи це просто ще діє ваше балівське зілля, — прошепотіла Кіра. — Артур, пчихни, щоб я переконалась, що не сплю. 

— Аякже, — обурився кіт, що зручно вмостився на лавці поруч. — Пчихну я ще... для драматичності. І що далі? Цілуй жабу? Вирви меч зі скелі? 

— Можна просто послухати мене, — втрутилась голова. — Бо я, між іншим, чекав цього моменту понад сто років. І дуже сподівався, що наступна хранителька буде з почуттям гумору. 

— Ви... часто зберігаєте себе в такому вигляді? — обережно запитала Кіра. 

— Ну, голова легше думає, коли не відволікається на решту, — з гідністю відповіла та. — До того ж, тулуб тягне мене в місця, куди я не завжди хочу йти. Це... складні стосунки. Але я живу. І пам’ятаю більше, ніж слід було б. 

Лада, яка досі мовчала, раптом присіла біля привида і пошепки спитала: 

— Ви ж згадали щось про частину імені, пане Миколо Васильовичу? 

— Тихо — коротко відмахнувся Гоголь, притримуючи себе за щоку, — стіни теж мають вуха.  

Він повів поглядом навколо, наче перевіряв, чи не слухає його якась ліпнина чи бронзовий бюст на карнизі. 

— Отже, — промовив він стишеним голосом, — частини імені не просто заховані. Вони... залишені. І тільки той, хто чує не вухами, а пам’яттю, зможе дістати їх. 

— Ми вже знайшли одну, — тихо сказала Кіра. — У Зеленому театрі. Вона сама нас знайшла. 

— Театр теж пам’ятає, — кивнув Гоголь. — І він перший з тих, що вирішив, що ти варта. Та не забувай: ім’я не п’є чай із кожним, хто постукає. Воно — як місто. Впускає не одразу. 

Артур хмикнув. 

— От чого мені ніхто так не каже? "Артур, ти вартий". "Артур, місто тебе впускає"... Ні, тільки — "Артур, не сиди на книгах", "Артур, не лижи артефакти"... 

— Імена — не жарти, — втрутилась Лада. — Їх не варто вимовляти, поки не зрозумів, навіщо. 

Гоголь уважно глянув на неї, ледь хитнувши головою. Потім звернувся до Кіри. 

— Пам’ятай, дитино. Наступна частина — не в пам’ятці архітектури. Вона в тому, що не всі визнають справжнім. Під Києвом — ще Київ. Вузли переплітаються не лише в просторі, а й у пластах реальності. Тобі доведеться спуститися. 

— Підземелля? — запитала Кіра. 

— Може, — відповіла голова, загадково блимаючи. — А може, й просто тінь. А може — під двірцем, де квіти ростуть у камені. 

— Можете бути... трохи менш поетичним? — озвалась Кіра. 

— Я вже й так розжовую. Мене вчили бути туманним.