РОЗДІЛ 9: Бал між світом і містом 

РОЗДІЛ 9: Бал між світом і містом 

(У якому на балу збираються не лише живі, і не всі гості — ті, ким здаються. А Кіра стає тією, на кого дивиться саме Місто.) 

Вечір у Києві був наче спілий плід, важкий, золотавий, сповнений аромату весняного бузку і старих легенд, що спали вдень, аби розповідати себе вночі. Повітря густішало, як варення, настояне на тумані. Тіні сповзали з дахів будинків, згортаючись у завитки, ніби готувалися до свята. 

А свято й справді було. 

Карта в повітрі довго світилась срібним. Потім м’який спалах, нова лінія, знак: стилізований ключ у вигляді птаха. Над ним проступили літери: Замок Річарда. 

— Знову він, — пробурмотів Артур, спостерігаючи за картою зі спинки крісла. — Місце з еґо не менше, ніж у мене. І, здається, з таким самим почуттям гумору. 

— Бал — прошепотіла Кіра, хоча й сама вже відчула, як у грудях розливається той самий тиск перед зміною магії. 

— Традиційний, щорічний, таємний. Відьми, чаклуни, тіні, духи та інші істоти, що не люблять електронні запрошення. — Артур хитро примружився. — І ще кажуть, саме на цьому балу магія показує, кого місто впускає до себе ближче. 

Кіра стояла біля дзеркала. У ній щось змінювалося, не кардинально, а ледь відчутно, як поворот ключа у скриньці. Довге чорне плаття спадало легко, мов зіткане з вечірнього повітря. Волосся вона лишила вільним, м’якими хвилями нижче лопаток. Зелені очі стали ще яскравіше, а кулон видавав тепло, яке гріло наче зсередини тіла. Перстень пульсував, нагадуючи, що магія вже поруч. 

— Ти виглядаєш… як фінальна сцена опери, яку я не розумію, але не можу припинити дивитися, — буркнув Артур, сплигнувши до неї на стілець, поправляючи метелик у себе на шиї. 

— Якщо вже йти на бал, то з головною прикрасою, з тобою — усміхнулася Кіра.  

Артур задоволено підняв хвіст, замурчав і раптом примружився. 

— Шкода, що ти ще не літаєш, але все попереду. Ще кілька вузлів, і можливо... 

— Що? 

— Та нічого. Їдьмо на таксі. 

*** 

Вони вирушили, коли місто вже починало співати нічні вуличні пісні. Андріївський узвіз був порожній, як перед грозою, але у вікнах мигтіло світло, ніби хтось спостерігав. Вітер ніс аромат кориці, пилу, тютюну та диму ладанки. І десь, на верхівці пагорба, Замок Річарда, той самий, що тримав свої шпилі в хмарах і історіях. 

Замок не мав звичного входу. Щоб потрапити всередину, треба було знати не шлях, а ритм. Кіра відчула, як її кроки повторюють старовинний вальс, плитка під ногами відповідала, злегка вібрувала під підборами. І от двері розчинились наче вглиб. 

— Місто пам’ятає цей бал, — сказав Артур. — Тут танцювали, коли ще не було фортепіано. Тут співали, коли ще не писали поем. І все це лишилось у камені. 

Всередині була велика зала з високою стелею, яка ніби ховалася в небі. Люстри не світили, а співали світлом, їхні вогники танцювали на склі. Сцена переливалась міддю й бронзою, а підлога… підлога була зі скла. Під нею — інший Київ. Старий, той, що ховався під шарами часу: куполи, арки, вузькі вулички, місто, яке дихало. Музика була не людська, скрипки, що звучали, як вода, ударні, що били, як серце. І тіні, що ковзали по стінах, мов глядачі, яких не видно. Простір постійно змінювався, балкони виринали з різних боків, кімнати переміщувались. В залі по центру, яка не переміщалась були безліч різних постатей.  

Чоловіки в магічних фраках, жінки з волоссям, що світилося в темряві. Відьми з віялами з місячного пилу. Істоти, яких не опишеш, бо у них були і роги, і маски, і шкіра, що змінювала колір залежно від того, хто дивився. 

Один привид ніс келих, що парував хризантемами. Інший грав на арфі, струни якої складались із ниток павутиння. Примари кружляли в повітрі, але чемно пропускали новоприбулих. Серед них були і Кіра з Артуром. 

— Ну… вітаю. Ми офіційно на балу між світом і містом, — сказав Артур. — І схоже, вечір буде незабутнім. 

Кіра зробила крок вперед і відчула, як простір прийняв її. 

— Пані Кіро! — почувся голос, що пах м’ятою, вогнищем і трохи імбиром. — Ваш прихід… це вже подія. А якщо ви ще й будете танцювати — вечір точно увійде в хроніки. 

Жінка, що з’явилася перед нею, виглядала так, ніби вийшла з казки, яку ніхто не встиг записати, але всі пам’ятають. Вогненно-руде волосся спадало на плечі, як полум’я. Плаття було темне, глибоке, мов ніч над Подолом, вишите золотими травами, які справді ледь тремтіли, наче на вітрі. 

— Лада, — сказала вона, і посмішка на її вустах була водночас теплою й наче трохи змовницькою. — Відьма за народженням, травниця за покликанням і… майстриня недоречних порад у складних ситуаціях. Тобто, подруга. 

— Кіра, — відповіла Кіра, відчуваючи, як поруч із цією рудоволосою жінкою їй хочеться посміхатися частіше, ніж звично. — Ще не знаю хто я. Але точно вже втягнута в щось більше, ніж буденні борги і погана кава. 

— Тоді ти в доброму товаристві, — Лада хихотіла, наче дівча, що знає, як перетворити воду в вино і не залишити слідів. — І не хвилюйся, я дам тобі список: хто є хто, кого боятися, кого обіймати, і кого не годувати після півночі. 

— Ну от, — втрутився Артур, випнувши груди. — Уже з першої хвилини захопили головну героїню. Мене навіть не представили! 

— А, це Артур. Говорить, їсть тунця, саркастичний. — Кіра усміхнулась. 

— І, додам, незамінний у візуальних сценах із ефектом котячої важливості. — Артур гордо поправив метелика на шиї. 

— Очевидно, — з повагою відповіла Лада. — Метелик чудовий. Схоже, зшитий із натяків та прокльонів. Моя повага. 

— Нарешті хоч хтось це оцінив. 

У цей момент з’явився він. Спочатку просто тінь, потім крок, і кожен наче давній ритуал. Високий, широкоплечий, рухався з тією впевненістю, яка не потребує дозволу. Волосся коротке, скуйовджене, ніби не слухалось гребінця, але точно підпорядковувалось вітру. Легка борода, наче тінь сили, сірі очі, мов камінь після дощу, але водночас теплі, як земля, що пам’ятає весняні кроки.