РОЗДІЛ 7: Увесь Київ починає чхати  

РОЗДІЛ 7: Увесь Київ починає чхати  

(У якому вітер пам’яті проноситься дахами, місто реагує тілом, а Кіра випадково вмикає дуже стару сирену.) 

Усе почалося з кота. Точніше, з його шерсті. 

— Ачхи! — голосно, театрально чхнув Артур, змахнувши лапою перед носом так, ніби проганяв демонів, а не пил. — Це вже нестерпно. Я магічна істота, а не повітряний фільтр. Чому в повітрі… це? 

Кіра ще навіть не встигла зняти куртку. Карта, яку їй дали в Інспекції, лежала на столі — стара, з м’якими краями, що пахли бібліотечним пилом і чимось вологим, вона ніби спала. 

— Це  пробій, — хрипко промовив Артур, обнюхуючи повітря так, ніби був не котом, а магічним георадаром. — Щось просочилось в реальність. 

— Я просто увійшла в пам’ять, подивилася минуле. Воно не мало проникати в реальність! 

— Пам’ять — це не архів. Це механізм. І ти активувала його пульс. 

Десь у стінах задрижали труби. Лампа на кухні клацнула, але не погасла, лише миготіла, як старий проєктор. А тоді з сусідської квартири хтось гучно чхнув, ще раз, і ще. 

Раптом карта піднялась у повітря,  повільно, як небесний, китайський ліхтарик. Вулиці тремтіли, контури дихали. І саме тоді, на рівні, де мало б бути просто місце — Липська — щось засвітилось. Червоний символ, щось схоже на старий знак з її кулона, хрест і півмісяць, вписані один в одного. Він пульсував, як серце, що відгукується на біль. 

— Вона нас веде, — сказав Артур, його голос був тихий. — Не просто карта. Це відлуння того, кого ти витягнула. Його останній вузол пам’яті. Його… заповіт, якщо хочеш. 

Кіра повільно вдихнула. Коли вона торкнулась карти, та охоче опустилась назад, ледь тепла, як щойно з кишені. 

— Липська, — повторила вона. — Туди йдемо? 

На вулиці, щойно вони вийшли, Київ уже змінив запах. Кавові ноти змішалися з чимось прілим, як старі газети, як підвал, який надто довго був закритий. Все місто чхало. Серйозно — чхали всі. На лавках, у маршрутках, у парку на Лук’янівці група школярів одночасно схопила серветки. Жінка з візком прикривала рот хустинкою. Хтось на переході озирнувся і побачив, що навіть собака чхнув. 

— Це не вірус, — сказав Артур, сідаючи на бордюр із виглядом втомленого фельдшера. — Це реакція, колективна алергія. Місто чхає, бо ти, Кіро, відчинила щось, що мало лишитись зашитим. 

— Це через кулон? 

— Через пам’ять, через Ігнатія, через… тебе. Ти вже не просто Хранителька, зараз ти носій реакції, тепер кожен твій рух,  це не просто дія, це тригер. 

Кіра торкнулась кулона, він був теплим і м’яким, ледь пульсував. Вона згадала Ігнатія, його очі, його фразу: “Шукай не ключ, шукай вузол.” І згадала Веремію,  її тінь, обличчя, тремку паузу перед зрадою. 

— Я випустила його пам’ять. Це вона “чхає”? 

— Ні, — Артур підвівся, витягнувшись у всій своїй котячій царственості. — Це чхає місто, бо воно пам’ятає. І ця пам’ять тепер надто свіжа. 

Маршрут привів їх на Контрактову, де голуби вже чхали серйозно. Один з них примудрився чхнути в польоті й ледь не впав на кав’ярню. Люди оберталися. Почали підозрювати одне одного.  

— Це стає тривожним, — сказала Кіра. 

— Це ще не катастрофа, але якщо ми не знайдемо джерело, то буде, — сказав Артур. — Пам’ять, як магічний вірус, якщо її не направити, вона знайде собі носія. І не обов’язково доброго. 

Двір на Липській виявився ніби чужий, забутий часом фрагмент міста. Старий камінний колодязь з облупленими стінами, під якими колись, здається, мила білизну ще прабабуся. Плющ обвивав вікна, наче намагався втримати будинки від розпаду. Тут було тихо, як у покинутій бібліотеці. 

— Це місце не просто пам’ятає, — прошепотав Артур. — Воно чекає. 

Кіра стала посеред двору. Кишеня з картою тягнула, як магніт. Повітря тут було густішим, насиченим пилом, мокрим корінням і слабким запахом ментолу. На секунду здалося, що вона чує чийсь пульс, можливо власний, а можливо і ні. 

Вона витягнула з кишені карту, відкрила. І в ту мить з неї здійнявся легкий вітер, мов подих, лінії спалахнули не вогнем, а свіченням, як у фосфорної фарби. Липська мерехтіла, а той самий символ, півмісяць і хрест, горів насичено-червоним прямо в центрі двору, де стояла Кіра. 

— Це вузол, — мовив Артур. — Тут сплелись шари пам’яті. Якщо не розв’язати... почне рватись. І тоді вже місто само вирішить, кого залишити. 

— А ми можемо його розв’язати? 

— Ми? Ні. Але ти, можливо. 

Кіра сіла навпочіпки, торкнулася каміння, воно було тепле. Тоді вона побачила, як уві сні, короткий спалах: хлопчик у вовняній шапці 1940-х, котрий малює крейдою на стіні. Жінка в чорному, яка ховає щось під плиту. Двоє людей у формах, що шепочуть: «тут залишилось, ми не встигли». І темний силует, який спостерігає, але не втручається. 

— Я не знаю, що це значить, — прошепотіла Кіра. 

— Це залишки спогадів, уривки, вони виринають, коли поруч той, хто може зчитати. 

— Але вони всі щось лишили тут. Це, як контейнер? 

— Як капсула часу, тільки магічна. Тут ховається шматок незавершеної дії, він ще чекає розв’язки. 

Кіра встала. В голові дзвеніло. Її кулон був гарячим, здавалося, в ньому ворушиться пил. 

— Щось іде, — сказала вона раптом. 

— Я знаю, я теж це чую. 

На дальньому боці двору, між стіною і старим вікном, з’явився силует. Рівний, високий, у темному, з каптуром. Спокійний і наче порожній, його присутність не тиснула, а ковтала. 

— Хто ти?! — крикнула Кіра. 

Силует нічого не сказав, але повітря навколо нього згустилось. Стіни скрипіли, земля під ногами затремтіла. Артур вигнув спину, його шерсть наїжачилась. 

— Відійди від вузла! — крикнув він. — Це нестабільно! 

Але Кіра стояла, силует наблизився і зупинився. Повільним, точним рухом руки він вивів у повітрі знак, той самий півмісяць і хрест. А потім інший, якого Кіра ще не бачила, трикутник із двома рисками.